Читати книгу - "Маг"

штани й темно-синю водолазку — в денну пору значно офіційніше, ніж звично. Йдучи до нього по килимі з глиці, я постановив бути насторожі, й слушність такої постанови підтверджував глузливий вираз на Кончісовому обличчі. Прима його трупи, безсумнівно, не кривила душею — принаймні тоді, коли висловлювала захоплення цим чоловіком і впевненість у тому, що він не лиходій. Водночас було враження, що в цій душі набагато товщий наліт недовіри, навіть страху, ніж можна було б судити з поведінки. Жулі потребувала переконати не тільки мене, а й себе саму. З першого ж погляду на старигана я відчув, що мене діймає недовіра — дужче, ніж щось інше.

— Добрий день.

— Добридень, Ніколасе. Перепрошую за те, що відлучився. Маленький переполох на Волл-стриті.

Здавалося, Волл-стрит десь на краю не те що світу — всесвіту. Я вдав співчуття.

— Оце так!

— Два роки тому я здуру вступив до фінансового консорціуму. Чи могли б ви уявити Версаль, у якому не один Roi Soleil[144], a зразу п’ять?

— І що саме ви фінансуєте?

— Багато чого, — відповів він і зразу ж повів далі. — Довелося поплисти до Нафпліона, щоб зателефонувати до Женеви.

— Сподіваюся, ви не збанкрутували.

— Тільки з дурнями таке стається. Власне, вони банкрути вже у сповитку. Ви провели час із Лілі?

— Так.

— Добре.

Ми рушили до вілли. Змірявши оком старого, я сказав:

— Ще й з її сестрою-близнючкою познайомився.

Він доторкнувся до сильного бінокля, що висів на шиї.

— Здається, тільки що я почув гірську кропив’янку. Давно пора б їй звідси відлетіти додому.

Не так різка заувага, як циркова штучка. Ось була тема розмови — й щезла.

— Точніше, я бачив цю сестру.

Кончіс ступив ще кілька кроків. Мабуть, міркує, що б його сказати.

— У Лілі нема сестри. Тому тут такої не може бути.

— Я тільки хотів сказати, що без вас мене дуже гарно розважали.

Не усміхнувшись, він нахилив голову. Ми замовкли. Мій співрозмовник скидався на ґросмейстера, що задумався над ходом і в шаленому темпі перебирає можливі комбінації. Якоїсь миті хотів був щось сказати, але передумав.

Ми дійшли до жорствяного майданчика.

— Як вам мій Посейдон?

— Чудовий. Я мало не…

Кончіс перебив мову. Поклав мені руку на плече й опустив голову, ніби йому забракло слів.

— Її конче треба розважати. Але не бентежити й не зворушувати. Ви, звичайно, вже знаєте чому. Пробачте за цю містерію, що ми розіграли перед вами.

— Йдеться про… амнезію?

Він зупинився. Ми дійшли до сходів.

— Вам тільки це впало в око?

— Не тільки. Багато чого.

— То ви не помітили нічого патологічного?

— Не помітив.

Він злегка звів брови, зображаючи подив, й рушив угору сходами. Поклавши бінокль на стару тростинову кушетку, підійшов до стола.

Стоячи за стільцем, я змавпував Кончіса — питально сіпнув головою.

— Оця нав’язлива потреба змінювати свою подобу, придумувати хибні мотивування. Вас таке не вражає? — спитав він.

Я прикусив губу, а Кончіс, поки знімав із тарілок муслінові серветки, ані оком не моргнув.

— Я гадав, що саме цього ви від неї й сподіваєтеся.

— Сподіваюся? — на мить спантеличився Кончіс, але зразу ж зорієнтувався. — Ага, то ви хочете сказати, що я вважаю такі симптоми характерними для шизофренії?

— Шизофренії?

— А ви хіба не цю хворобу маєте на увазі? — жестом запросив мене сісти Кончіс. — Вибачайте. Вам, мабуть, не дуже зрозумілий професійний жарґон психіатрів.

— Зрозумілий. Але…

— Роздвоєння особистости.

— Я знаю, що таке шизофренія. Але ж ви сказали, що Лілі поводиться так… як ви хочете й наказуєте їй…

— Аякже. З дитиною саме так і треба поводитися. Щоб заохотити її до слухняности.

— Вона ж не дитина.

— Кажу це в переносному значенні. Як ото вчора ввечері.

— Але Лілі дуже розумна.

— Кореляція розвиненого інтелекту й шизофренії — це загальновідома річ, — сказав Кончіс із виглядом професора медицини. З’ївши канапку, я вищирився.

— З кожним днем, що я тут гостюю, в мене довшає ніс.

Він скорчив міну здивування, навіть легкого роздратування.

— Ані не гадаю водити вас за ніс. Я дуже далекий від такого.

— А мені здається, що таки водите. Але це дрібниці.

Відсунувшись на стільці від стола, стариган зробив новий жест — рвучко притис долоні до скронь, ніби почувся винен за якусь жахливу помилку. Як на нього, дуже нетиповий відрух. Зразу пізнати, що це награно.