Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Нехай приходять. Хай собі приходять, — бурмотів Берінг, а собаки спантеличено слухали. Нехай приходять, ці мироносці, і переорюють своїми маневрами весь тутешній край до самої зони лісів ба навіть льодовиків. Йому байдуже. І хай моорські, а разом з ними решта мешканців цього триклятого узбережжя, всі ці палії та поріддя паліїв не зможуть більше відрізнити свої поля та вигони від гірських нетрів, а свої останні поламані машини — від випаленого остову, який холодним пам'ятником люті валявся тепер біля причалу.

Ніч минула у морозній тиші, а ранок застав Берінга на веранді: він спав у плетеному кріслі Собачого Короля, спав, незважаючи на холод, лише дихання білими хмарками пару розчинялося у повітрі. На прибережних луках іскрився іній. Настала осінь.

Розбудив Охоронця далекий гуркіт; спершу йому здалося, що він чує мотор «Ворони», і так різко схопився, що наступив на залізний кіготь, який уві сні впустив з рук. Спіткнувся і впав прямо на собак, що дрімали біля крісла. Гуркіт наростав, але ще перед тим як підвестися на ноги, Берінг встиг розпізнати, що чує не один мотор, а зразу багато. Так могла звучати лише Армія. Переможці Оранієнбурга і Кванджа, тріумфатори Сантьяго та Нагої — колона автомобілів для евакуації, тракторів, вантажівок, танків і джипів йшла уздовж очеретів до Моору… А Моор, мешканці якого зібралися на плацу, де колона врешті й зупинилася, — Моор згадував: цей гуркіт, цей брязкіт, ці запорошені пилом солдати, що дивляться у простір, наче глухі до будь-якого поклику чи тим паче прохання, — все це було як в останні дні війни, ні, це й була війна.

— Армія дала, Армія й бере, — прокаркав нині зранку з динаміків на плацу голос капітана; Берінг марно шукав хазяїна в салонах та коридорах Собачого дому і навіть у парку, потім кинувся слідом за колоною до плацу, до секретаріату, біг і біг. Там він нарешті знайшов Собачого Короля, у товаристві капітана. Обидва стояли на танку. Але тільки капітан тримав у кулаці мікрофон і намагався перекричати гуркіт техніки. Армія дає, армія й бере. Хвала Армії!

Моор стояв навпроти окупантів — безладними, буркотливими купками. Хоча жодного наказу щодо загальних зборів на плацу не було, але все більше й більше народу поспішало туди, вибігаючи з вулиць та будинків. Тим, хто з цікавості заявився раніше, скоро довелося стримувати тих, хто прибував, інакше б їх самих припечатали до гусениць та коліс чи ще гірше — до кордону з піхотинців, які тримали перед собою штурмову зброю, готові відкрити вогонь.

Точно як комендант початкового періоду окупації, капітан стояв біля башти танка і деколи припиняв свій крик, щоб показати водію армійської вантажівки чи евакуаційної машини місце для паркування. На очах у Моору колона перешиковувалася ніби для бою.

Дизельний чад туманив овид. Гуркіт моторів помалу слабшав. І ось уже чути тільки голос з динаміка. Але більшу частину того, що він вигукнував, можна було й так прочитати в листівках, які двоє солдатів розкидали з платформи вантажівки.

Армія заявила права на свої трофеї. По десятиліттях після перемог у Кам'яному Морі й на рівнині Армія нарешті пред'явила права на завойовану в жорстоких боях територію. Їй знадобилося озеро, альпійські луки, верхові болота. Увесь цей гірський масив. І явилися вони тільки для того, щоб перетворити тутешнє безлюддя на військовий полігон і нарешті поставити на службу миру, тепер вона вимагала повернути все, чим досі щедро постачала Сліпий берег: машини й механізми для видобутку й обробки граніту, канатні пилки, подрібнювачі, транспортні стрічки, тягові лебідки, вагонетки… все-все. Армія не гірше за приозерних мешканців знала, що моорське гранітне родовище вичерпалося: дрібне каміння, відходи, гнилі стінки на всіх напрямках видобутку…

Ось чому техніка й машини, кричав капітан, будуть значно корисніші великій стелламурівській справі пам'яті і миру в усьому свті в інших, економічно вигідніших місцях, ніж тут, на цьому стрільбищі, на яке волею мироносця і його генералів буде перетворено моорський кар'єр. І напевно, кричав капітан, Армія не вимагає дуже багато, неодмінно очікуючи від колишніх користувачів тутешнього машинного парку — наприкінці терміну оренди і, так би мовити, на знак подяки — допомоги при демонтажі та відправці техніки і при будівництві військово-вишкільного табору, барачного табору в каменоломні.

— А на знак вдячності верховне командування надасть кожному з вас вільний проїзд на рівнину. Кожен отримає дах над головою, роботу і нове життя на рівнині! Армія дає кожному більше, значно більше, ніж ви заслуговуєте!..

Примусові роботи. Деяким з присутніх, не бачачи капітана — його закривав автомобіль або спини сусідів по натовпу, — здалося, що чують з динаміків голос майора Елліота, і питали: Він що, повернувся? Цей псих знову повернувся?

Псих? Що один, що інший. Той, хто там кричав, надриваючи горло, був ворог — це не викликало сумнівів. Такий же ворог, як Собачий Король. Як секретар. Як коваль і всі ці перекинчики, всі ці зрадники.

Моорці нахилялися за листівками і все ж не зважувалися розправити зіжмакані папірці. Не сміли ні протестувати, ні словом обуритися. Ворог тримав їх на прицілі гвинтівок. Учора вони б не побоялися спалити Собачого Короля й побити його камінням. Але сьогодні… Сьогодні цей Король сидів, мов на троні, поруч із білявим капітаном, в оточенні ворожої Армії.

Берінг стояв зовсім близько від солдатів, так близько, що ніби міг учути запах рушничного мастила, і бачив свого хазяїна точно так само як і решта моорців: мовчазний чоловік високо на танку, біля башти, грізний, далекий, неприступний, непереможний. Коли за тобою така могутня сила, жодні охоронці не потрібні. І хай би що крикнув у мікрофон начальник