Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тіні над Латорицею 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні над Латорицею" автора Володимир Леонідович Кашин. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 92
Перейти на сторінку:
ж карі! Біда, не можу порівняти свою «видимість» з вашою і тому вважаю, що бачу не менш ясно, ніж ви… Ні, все це, певно, дурниці, дитинство… — Таня вперше за час розмови розсміялася.

— Таню, — сказав Коваль, — гіркота у вас наносна, пройде… А світ люди по-різному бачать залежно не від кольору очей, а швидше — від кольору душі…

— Цікаво!

— І душу, на відміну від очей, можна прополіскувати, відмивати. Тоді і в очах стає світліше.

— Ви хороша людина, Дмитре Івановичу, — раптом сказала Таня. — Навіть не сподівалася, що в міліції є такі люди… Хочете, я вам скажу, що сама про себе думаю. Ви ж для цього, мабуть, і сіли біля мене. Гаразд, відвертість за відвертість. Я давно себе проаналізувала. Всі свої вчинки, бажання, все-все. Намагалася бути об'єктивною, по можливості. Я все це зробила тому, що люблю себе, і жалію, і хочу зрозуміти. І знаєте, якого висновку дійшла?.. — Таня поглянула на Коваля, який задумливо згортав пальцями вербове листячко у тверду зелену кульку.

— Якого?

— Одного разу я зрозуміла, що завжди нападаю. Навіть тоді, коли мене і не думають кривдити. Я відчула, що обличчя у мене завжди напружене, фрази готові, потрібний тон так само. Навіщо? Чому це в мене? Що заважає мені жити, як усі люди, що заважає почувати себе вільною, розкутою, щасливою? Кого я завжди боюся? Адже нема кого мені боятися — усі навколо зовсім не страшні люди. Потім зрозуміла, що ця хвороба у мене вже давно, раніше я просто не вникала у неї… Можливо, тому я і в міліції так поводилася, Таня раптом замовкла.

— А навіщо я усе це розповідаю? Адже вам до мене байдуже, вам треба поспішати до своєї доньки.

Вона підхопилася. Коваль теж підвівся.

— От ви й на мене напали. Розповідали з власної волі, а тепер нападаєте… Ну що ж, бувайте здорові!..

— Пробачте, якщо образила… Я не хотіла, — зовсім іншим тоном сказала Таня. — Мені, знаєте, здалося… Як гляну на вас… Мені просто заважає ваша форма, навіть лякає. Безглуздо, звичайно. Ще раз — пробачте, будь ласка. Вам куди? Праворуч?.. І мені туди. Дозвольте з вами, Дмитре Івановичу?

— А, окрім форми, вам нічого не заважає? Мій вік, наприклад, — інше, мовляв, покоління, нетямущі, прямолінійні старики?

— Ні, що ви! Я просто ще не звикла йти поруч людини у формі, — нарешті посміхнулася дівчина.

— Це минеться, — миролюбно сказав Коваль. — Це у вас і досі образа на сержанта. А от коли, не дай бог, як кажуть, потрапите у скруту, то будете шукати поглядом, чи немає поблизу цієї самої форми… Щоб захистити вас.

— Я сама себе можу захистити!

— Гм, — промовив Коваль. — Це — непогано… Ну що ж, ходімте.

Через півгодини вони підійшли до готелю. На вулиці вже стемніло, спалахнули ліхтарі, з'явилися парочки.

— … Вони були жорстокі, ці діти, — розповідала Таня. — Мене не рятувало і те, що переходила із школи в школу. У кожній знаходилися тирани. Вони нутром відчували, коли я з'являлася у класі, що кращого козла відпущення не знайти… Мабуть, у мене на обличчі був постійно написаний страх. Знали, що я їх боюся, і це подобалося. А ще подобалося, як я плачу. У мене сльози були близькі, тільки зачепи — і відразу… Отак… Може, з тих літ мені здається, що усі повинні мене кривдити? Не знаю… Але, якби я тоді не звертала уваги на їхні вихватки — тепер я впевнена у цьому, — вони швидко відчепилися б від мене. Адже нецікаво мучити людину, яка не вміє мучитися.

— І довго усе це тяглося? Я дивлюся, що зараз вас не дуже скривдиш. Або, точніше: скривдити вас неважко, але ви не будете плакати. Тільки гордість у вас хвороблива якась. Що ж, тепер мені зрозуміла ваша реакція на слова сержанта. До речі, його теж покарали, за грубість…

— Усе змінилося у шостому класі… — захопилася спогадами Таня. — Була у нас дівчина, на яку буквально молилися. Перша гімнастка школи, куди там!.. Одне слово, божество класу… Я при ній боялася навіть розмовляти, а в душі страшенно переживала, що така боягузка. Якби вона сказала: «Стрибай перед дверима учительської!» — я вмерла б, але пішла б, тому що навіть учителів боялася менше, ніж її…

Я зневажала себе за цю боязкість, мені здавалося, що я гірша, мізерніша за всіх людей на землі, що це в мене від неповноцінності. Але душа не мирилася з цим, і іноді я зривалася на страшенну грубість, щоб довести усім і собі, що я — теж людина. Це були лише крики відчаю, і вони не допомагали знайти грунт під ногами, а тільки викликали нове цькування і у школі, і у своєму дворі… — Таня замислилася і надовго замовкла.

— Ви хотіли розповісти мені, як усе змінилося у вашому житті, — нагадав Коваль.

— Якось у шостому класі ця перша наша гімнастка грала у спортзалі з дівчатами у настільний теніс. Усі ставали в чергу… Мені теж хотілося пограти, але я боялася, що знову почнуть смикати і глузуватимуть. Так уже повелося… Тоді сіла у куточок і з заздрістю почала спостерігати за грою, намагаючись не потрапляти нікому на очі.

— Та невже не знайшлося у вашому класі справжніх товаришів, добрих друзів! — похитав головою Коваль.

— Були, Дмитре Івановичу, — зітхнула дівчина. — Але не вони визначали моє життя… Вони були самі по собі, а я сама по собі. Більше того, мої переслідувачі не були жорстокими з іншими однокласниками. Просто я сама ставила себе у таке становище… — Таня зробила паузу.

Ковалю згадалися міркування про здатність окремих осіб провокувати своєю поведінкою злочин. Одна людина легко виходить із складних ситуацій, інша ще дужче поглиблює їх і врешті-решт стає жертвою. У Тані такі риси характеру, очевидно, виявилися з дитинства.

— Але вислухайте до кінця, — продовжила дівчина. — Так

1 ... 88 89 90 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні над Латорицею"