Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

І по його щоках знов котяться сльози.

— Не думай про це більше, — заспокоює його Бесс. — Може, коли пошесть мине, пощастить пересадити тобі здорове тіло якогось чоловіка, що загине в дорожній аварії. Правда, докторе, таке можна буде зробити?

— Загалом ніщо не стоїть цьому на заваді.

— Сім’яники грінго! — з огидою каже Рікардо. — А що я з ними робитиму?

— От невихований малюк!;— вигукує Бесс, легенько даючи Рікардо ляпаса. — Доктор же теж грінго.

— Ні, доктор не грінго, прізвище в нього Мартінеллі, — відповідає Рікардо й по-дитячому довірливо, тепло всміхається мені крізь сльози.

— Ну пий уже, пий, — каже Бесс, підносячи Рікардо до губів його чарку.

Рікардо п’є. Він п’є малими ковтками, але жадібно й без угаву, наче це дає йому насолоду. Як тільки чарка порожніє і Бесс ставить її на стіл, Рікардо заплющує очі й ураз засинає, неначе немовля.

— Отакої! — каже Бесс. — Тепер на зворотній дорозі за кермом доведеться трястись мені! Ось тобі й шофер! — провадить вона й підводить плече, на якому лежить голова Рікардо. Потім додає: — Докторе, наступного тижня не чекай на мене, я не приїду! А знаєш, коли я мала приїхати наступного тижня? У неділю! І не повіриш! Я прочитала про це в своєму розкладі, там так і написано чорним по білому! Мене примушують працювати навіть у неділю! В святий день! Яка ганьба! Я знаю, що тепер роблю це в ім’я науки! І все ж таки!.. В ім’я науки чи ні, але в цьому ділі завжди є трохи гріха! А в неділю я ніколи не грішила. Ні, я не молюсь, я сплю! Я так відзначаю шабаш!

Бесс допиває чарку, обережно ставить її на стіл і дивиться на голову Рікардо, що лежить у неї на плечі.

— Цей нетяга таки завдає мені клопоту, — каже вона без будь-якої злості. — Він для мене справжній тягар. Шматує слізьми мою душу, до того ж мені часто доводиться виконувати його роботу. Але я ніколи не скаржилась на нього. Ніколи! А то б він лишився без роботи. Що тоді було б з його дружиною та дітьми в Пуерто-Ріко? Я вже не кажу, що коли починаю йому співчувати, то в мене душа крається. Одначе треба ж розуміти таких бідолах, як Рікардо. Хіба вони спізнали в житті чогось доброго, крім плотської втіхи?

По цих словах Бесс нахиляє своє широке, грубе й надто нафарбоване обличчя і дивиться на Рікардо. Дивиться вона на нього поблажливо, ніжно, ще й легенько гладить йому щоку.

Сьогодні вранці я приходжу до лабораторії і застаю тут справжню метушню, яку спричинили ухвалені нами напередодні рішення. Але ця метушня проходить досить спокійно: ми розміщуємо в своїй лабораторії, так би мовити, ще одну лабораторію, і результати її роботи приховуватимемо від першої. В усякому разі, я весь ранок дуже заклопотаний і приймаю Берідж аж за чверть до дванадцятої. По її втомлених очах бачу, що вона теж погано виспалася. Я запрошую її сісти.

— В нас мало часу. — Я позираю на годинник. — Починайте, Берідж, я чекаю найгіршого.

— Докторе, чи не краще було б, якби ви сіли, а не метушилися біля свого столу?

— А я не метушусь, — сухо відказую я. — Ви надто знервована.

— Це ви мене нервуєте. Прошу вас, сядьте!

— Неймовірно! — кажу я розгублено. — На моїх очах настають часи, коли я у власному кабінеті муситиму сідати й уставати по команді!

— Докторе! — невдоволено вигукує Берідж.

Ми дивимось одне на одне, ніяковіючи від цієї гри. Чудовий початок розмови! Якщо ми так починаємо, то як скінчимо?

— Що ж, — зітхаю я, силкуючись усміхатися, — зараз я засвідчу вам свою добру волю.

Я сідаю, але Берідж, звісно, не визнає моєї поступки! Вона мовчить і роздратовано дивиться на мої пальці, що барабанять по столу. Я ховаю руки до кишень, розлягаюся на стільці, випростую ноги й, стиснувши губи, дивлюсь на неї. Я теж вирішив мовчати.

— Ви усвідомлюєте, що загадуєте мені важку загадку? — запитує вона роздратовано.

— Я ж сиджу. Пальцями вже де барабаню. Слухаю вас. Чого вам ще треба?

— Щоб ви не поводилися так зухвало!

— Слухаюсь! — по-військовому відповідаю я.

Я випростуюсь на стільці, підіймаю плечі й дивлюсь перед себе. Обличчя в мене застигле, погляд невидющий.

— Ральфе! — каже вона надсадно. — Перестаньте ж корчити з себе клоуна!

Я збираюся зробити їй зауваження з приводу «клоуна», та, на щастя, ненароком зиркаю на неї. І не вірю власним очам. Вона мало не плаче!

Я підводжуся.

— Берідж! — кажу я вже зовсім іншим тоном.

— Сядьте, Ральфе! І ні в якому разі не торкайтеся мене!

Як вона здогадалася, що я хотів її обійняти? Я знову сідаю. І цієї хвилини, коли ми дивимось одне одному у вічі, я відчуваю, яка глибока приязнь зайшла між нами. Хіба я зможу втекти, покинувши її тут саму?

— Так важко про це сказати? — питаю я лагідно.

— Навіть дуже важко.

Я помічаю, що по цих словах вона проковтнула клубок у горлі.