Читати книгу - "Чінгісхан"

Вперед, швидконогії коні!

Вашу тінь обганяє народів страх.

Як дві величезні чорні змії, що, проспавши зиму, виповзають з-під коріння старого платана на поляну і, відігрівшись у промінні весняного сонця, шурхотять по стежках, то стискаючись, то знову роз’єднуючись, і вселяють жах тікаючим звірам і кружляючим над ними з криками птахам, так два монгольських тумени стрімливого Джебе-нойона і обережного хитрого Субудай-багатура, то розтягуючись довгими ременями, то збираючись разом гомінким і строкатим стовбищем коней, топтали поля навколо перейнятих жахом міст і прямували на захід, залишаючи за собою задимлені руїни з обгорілими, роздутими трупами.

Цей передовий загін військ Чінгісханових пройшов по Північному Ірану, розгромивши міста: Хар, Сімнан, Кум, Зенджан та інші. Монголи пощадили тільки багате місто Хамадан, правитель якого вислав уперед з почесним посольством подарунки: табун верхових коней і двісті верблюдів, навантажених вбранням. Запеклу битву монголи витримали в Казвіні, де в середині міста жителі одчайдушно билися довгими ножами. Казвін було спалено.

Холодні зимові місяці монголи провели в межах міста Рея[134]. З усіх кінців їм посилали отари баранів, найкращих коней і верблюдів з тюками одягу. Там монголи чекали на весну.

Коли під весняним сонцем зазеленіли схили Іранських гір, монголи пройшли до Азербайджану. Велике багате місто Тавріз вислало їм цінні дари, і монголи, погодившись на мир, пройшли мимо, не зайнявши міста. Вони попрямували на Кавказ, де підступили до столиці Аррану Ганджі. Але монголи не наважилися штурмувати це місто, зажадали срібла й одягу, це їм було видано, і вони рушили до Грузії.

Сильне військо грузин стало на їхньому шляху. Субудай з головними силами йшов спереду, Джебе з п’ятьма тисячами вершників сховався в засаді. При першій сутичці монголи, як завжди, удали, ніби тікають. Грузини, забувши про обережність, погналися за ними. Татари Джебе кинулися на них із засади, а вершники Субудая, повернувши назад, охопили грузинів з усіх боків і перебили. В цьому бою загинуло тринадцять тисяч грузинів.

Монгольське військо побоялося, проте, забиратися в глиб цієї пересіченої гірськими ущелинами країни з дуже войовничим населенням і покинуло її, обтяжене здобичею. Воїни говорили, що їм тісно у кавказьких гірських ущелинах. Вони шукали степів, де коні можуть привільно пастися. Вирізавши місто Шемаху, монголи рушили до Шірванського Дербента. Ця фортеця стоїть на неприступній горі і закриває прохід на північ. Джебе-нойон послав до шірванського хана Рашіда, який сховався у фортеці, гінця з вимогою:

— Пришли до мене твоїх знатних беків, щоб ми уклали з тобою дружній мир.

Шірванський правитель прислав десять родовитих старійшин. Джебе зарубав одного гордого бека на очах у інших і зажадав:

— Дайте надійних провідників, щоб наше військо могло пройти через гори. Тоді вам буде пощада. Якщо ж провідники виявляться несумлінними, то всіх вас чекає такий самий кінець.

Шірванські беки відповіли, що вони підкоряються цій вимозі — провели монгольське військо, обійшовши Дербент, гірськими стежками і показали шлях на кипчацькі рівнини. Монголи тоді відпустили старих посередників, а самі попрямували далі на північ.

На Північному Кавказі Джебе і Субудай прибули в країну аланів, куди з широких північних степів на допомогу аланам[135] зібралося багато лезгинів, черкесів і кипчацьких загонів.

Монголи билися з ними цілий день до вечора, але сили залишалися рівними, і ніхто не здобув перемоги. Тоді Джебе послав до найзнатнішого кипчацького хана Котяна лазутчика, і той прочитав Котянові такого листа: «Ми, татари, як і ви, кипчаки, — одна кров одного роду. А ви з’єднуєтесь з іноплемінниками проти своїх братів. Алани і нам і вам чужі. Давайте укладемо з вами непорушний договір не тривожити один одного. За це ми дамо вам стільки золота і коштовного одягу, скільки ви забажаєте. А ви самі йдіть звідси і дайте нам можливість розправитися з аланами».

Монголи послали кипчакам багато коней, навантажених подарунками, і кипчацькі хани, спокусившись ними, по-зрадницькому покинули вночі аланів і повели свої війська на північ.

Монгольські загони напали на аланів, розгромили і промчали по їхніх селищах, спалюючи, грабуючи і вбиваючи. Алани оголосили про свою цілковиту покірність Чін— гісханові, а частина їх приєдналася до монгольського загону.

Тоді, не маючи більше за спиною гострих мечів аланів, Джебе і Субудай несподівано повели свої тумени на північ у степ, на кипчацькі кочовища. Упевнені в мирі і власній безпеці, кипчацькі хани з окремими загонами роз’їхалися по своїх стоянках. Монголи погналися за ними слідом, зруйнували головні стійбища кипчаків і забрали різного майна набагато більше того, що дали на сплату за зраду.

Ті з кипчаків, які жили далеко в степу, почувши про вторгнення монголів, нав’ючили на верблюдів майно і повтікали, хто куди міг: одні ховалися в болотах, інші в лісах[136]. Багато людей пішло в землі руські