Читати книгу - "Смерть у Києві"

— А ти?

— Я? Сказав же.

— Ти куди мав пристати? Казав тобі ігумен?

— Я ж не Силька.

— А все-таки. Що казав ігумен, виряджаючи тебе?

— Казав, щоб їхав до князя Юрія. В дружину.

— Чого ж не приїхав? — усміхнувся Долгорукий. — І вийшло тепер так, що не ти мене шукав, а я тебе.

— Як у притчі про вівцю заблукану, — насмішкувато додав князь Андрій. — Радуйтесь зо мною, бо я знайшов овечку мою загублену.

— А нащо мені князь? Я не овечка. Начувся про берладників багато див, от і рвонув сюди! Тут, правда, довго чоловіка вивіряють, чи здатен він на що-небудь, та я пройшов усе. Бо вже коли я не здатен, то хто ж!

— Гаразд, Кузьмо, дяка тобі за правду. Ще одне. Ігумен обіцяв щось, коли вдасться тобі стати дружинником самого князя Юрія?

— Ну… — Кузьма знову задихав важко й швидко, — те саме обіцяв, що й у Києві… Сказав, що милості його повсюди знайдуть людину…

— Гнів теж?

— Що — гнів?

— Знайде людину.

— Мене вже тепер ніхто не знайде! А на того дохлякуватого ігумена з його щедротами чхати хотів!

— Купують завжди тих, хто може прислужитися й безплатно, — знову подав голос Долгорукий. — Справжні супротивники не продаються.

Тоді втрутився князь Андрій.

— Хай поцілує хрест, — сказав він про Кузьму. — Заприсягнеться, що казав нам правду.

— А чи треба? — спитав Долгорукий.

— Отче, що мовиш? Про хрест святий — отакі слова?

— Не про хрест, а про Кузьму. Чи йому потрібне цілування?

— З самим чортом поцілуюся! — вигукнув Кузьма. — А не вірите, то й не треба! Князівської віри не шукав ніколи.

— Притримай свого язика і не роззявляй губи! — похмуро порадив йому князь Андрій.

Берладник налив у чашу, підсунув Кузьмі.

— Випий.

— Здорові будьте, — сказав той і вихилив питво одним духом. — Мені йти?

— Сиди з нами, — сказав Долгорукий, — тебе ж посилали, щоб до мене пробився. От і пробився, й прибився. Трапезуєш з самим Долгоруким. Знаєш, як називають княжих слуг? Найбільші шаленці, що стали слугами ще більшого шаленця. Пісень київських знаєш? Умієш?

— Підспівувати можу.

— Ану, Вацьо, починай!

Вже стемніло надворі, в палаті засвічено свічки, все на світі мовби відсунулося кудись у присмерки, вдалину, там були колотнечі, війни, сутички, йшли кудись полки, проводжали матері синів, примовляючи їм на дорогу: «Поперед війська не вихвачуйся, а позад війська не зоставайся, держися війська все середнього, а воєводи все переднього…»

Співали тихо й повільно, чоловічі голоси гули з неприхованим сумом, кожен, видно, згадував війни і думав про них, думав про своє нелегке життя, що проходило під знаком слів: «Як тільки війна втихає в землі, ти повинен шукати нову». Коли ж розібратися, то кому хочеться вмирати? «Поперед війська не вихвачуйся…»

Непомічений і невидимий, з'явився в палаті гусляр, вміло приплів дзвеніння струн до пісні, а тоді, скориставшись з закінчення пісні, розпочав свою, вже самотню, сильним і молодим голосом, виразно вимовляючи слова, власне, то була й не пісня, а щось мовби хвала якомусь невідомому князеві чи воєводі, хвала, проговорена урочисто й піднесено, під гудіння гуслів, і слова було добрано так уміло, що кожен з князів мав би вважати, що то співається на його честь, надто ж Долгорукий, який був тут старший. А може, то була стара пісня з тих, що їх уже й забуто всіма, бо пісень так само багато, як і людей, і живуть вони та вмирають так само, як і люди, воскресають разом з пам'яттю про ліпших з людей і видаються щоразу молодими, як усі великі покійники минулого.

Ця пісня була така довга, що, здавалося, не має кінця, та, мабуть, вона справді не кінчалася ніколи, кожен співець додавав до неї своє або відкидав те, що не до вподоби, запам'ятовувалося тими, хто слухає, теж не все, кожен вибирав собі щось до смаку, тож виходило щось отаке:

Він народився під Вснерою, Меркурієм і Марсом.

Його ум був перемішаний з усіма їх властивостями,

І, як ці планети, — блукливий і жадібно-непостійний.

З князівства в князівство скакав і ніде не зупинявся він,

Землі й волості звойовував і роздавав.

Здавалося, що труди його винагороджені

Самим шумом і рухом битв.

Ніяких завоювань і придбань собі не робив.

Найбільшу насолоду мав, коли в якийсь святковий день

Їхав урочисто, розщедрено, гордо

І розкидав багатство розкричаній юрбі.

Його державні заміри були несподівані й непередбачені.

Незбагненні для друзів і для ворогів.

Здавалося: якась хвилинна примха

Приносила йому високі думки.

Його щастя й успіхи народжувалися тоді,

Коли засоби й сили були наймізернішими

Він шукав труднощів і ворогів…

Дуліб чув слова пісні, а думав про своє. Хотілося підійти до князя Юрія, стати позад нього, тихо сказати:

«Прости мені». Не знати, що б той відповів: може, й змовчав би, може, не почув би або ж удав, що не чує, може, відбувся б словами: «Бог простить», — хоч такі слова скорше вимовив би князь Андрій, його син, небалакучий, затятий у своїх думаннях про Бога й про власну славу на цій землі. Долгорукий не схожий на своїх синів, не схожий ні на кого. Він гаразд відає: що більше керуєшся славою, то менше дбаєш про правду. Ось чоловік, якому можна б присвятити ціле життя, знаючи, що не пропаде воно намарно, але водночас сам він, вже доходячи до краю своєї земної путі, провівши п'ятдесят літ на краю світа, чого досягнув? Має безліч друзів, але голосу їхнього не чутно, бо то люди прості; зате вороги його галасливі й непримиренні. Глибини державної мудрості недоступні всім отим князькам, боярам, воєводам, які все на світі розглядають як справи суто родинні, які нічого не відають про людські здібності, бо для них уся суть в знатності, в походженні, в черговості. Який бовван стоїть у ряду, тому й давай воєводство. Вони ніколи не простять Долгорукому його сміливих спроб змішати талант і походження, заслуги й безрідшеть, що в їхній мові мала єдину назву: нікчемність. Цей князь не схожий на попередників, ніхто не може його наслідувати., бо не має таких запасів благородства, а раз так, — йому судилося бути відкинутим у гріховність, бо все, що виходить за межі звичних уявлень і можливостей, то від лукавого. Сини не успадкують його поведінки, бо тут не досить самої лиш крові, через те ввійде він в історію підозрілим, а підозрілі завжди викликають зненависть. Кожен вчинок його буде засуджено,