Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

В голосi Валенто Клаудо бринiв неприхований бiль. Та хiба ж могло це спинити зараз Олеся, примусити його замовчати i не висловити до кiнця те, що було для нього самого i для Валенто також - у цьому юнак був певен! найболючiшим?

- Гаразд, я розумiю тебе, Валенто, - мовив вiн, користуючись з того, що Клаудо на хвилинку спинився. - Але вислухай востаннє те, що найважливiше зараз. I тодi я пiду, навiть не вимагаючи вiд тебе вiдповiдi.

Валенто не вiдiзвався, наче даючи тим Олесевi мовчазний дозвiл говорити.

- Зрозумiй, Валенто: те, що робить останнiм часом Капiтан, називається злочином! Вiн похваляється вбивати всiх, хто не допомагатиме йому. Вiн хоче, щоб його боялися, щоб його накази i заклики виконували пiд загрозою помсти. А мститися вiн умiє! Значить, вiн i сам вiдчуває, що це єдиний спосiб примусити слухатися себе. Засiб залякування! А хiба ж не так самiсiнько робить генерал Фернандес та його поплiчники? В чому ж полягає рiзниця, Валенто? Генерал Фернандес спирається на своїх поплiчникiв, на жандармiв i полiцейських, на фалангiстiв. А на кого спирається Капiтан, загрожуючи вбивати, знищувати всiх, хто не приєднується до нього? На тебе, Валенто, на команду "Люцифера". Ви допомагаєте йому, новому диктаторовi! I кров тих, кого вiн убиває, i на твоїх руках, Валенто!

Це було вже занадто. Валенто Клаудо рвучко повернувся до Олеся. Очi його палали гнiвом. Здавалося, вiн ледве стримується.

- Досить! - гнiвно крикнув вiн. - Замовкни! Ти не смiєш так говорити зi мною. Iди, я не хочу бiльше слухати тебе. Iди!

Вiн тремтiв од гнiву. Олесь твердо витримав його спопеляючий погляд, не схилив голови, не вiдвiв очей. Юнак був рiшуче переконаний, що говорить правду, чисту правду.

I вiн перемiг: Валенто Клаудо першим вiдвiв погляд, не витримав напруженого мовчазного поєдинку!

Тодi можна йти.

Раптом Клаудо заговорив знов. Голос його звучав уже не гнiвно, не гостро, коли вiн сказав:

- Iди ж, Олесю. Я не можу бiльше говорити з тобою зараз. Менi надто важко... Можливо... можливо, ми з тобою ще поговоримо згодом, не знаю... але не тепер. Ти смiливий, добрий хлопець, i я не шкодую, що люблю тебе. Iди, залиш мене...

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбiгалися. Так, Валенто знов не сказав йому нiчого певного. Навiть весь час спиняв його, уникав прямої вiдповiдi. А з другого боку, що вiн мiг сказати? Валенто ж визнав, що йому самому дуже тяжко. I звичайно, вiн сказав щиру правду. Значить, у глибинi душi вiн погоджується з Олесем. А тодi...

Що саме означало те "тодi", Олесь не знав ще й сам. Але в одному не лишалося сумнiву: тепер вони з Мартою були на "Люциферi" не самотнi!..

2. НIЧНА ЗУСТРIЧ

Два днi минули без будь-яких пригод. Пiсля сутички з броньованими автомобiлями Сивий Капiтан провiв "Люцифер" до пiдземної бази для того, щоб полагодити пошкодження вiд осколкiв снарядiв, виявленi в корпусi машини. Хоч вони були й незначнi, але Капiтан вважав, що в такiй напруженiй обстановцi, коли щохвилини слiд було чекати нових i нових пiдступних дiй полiцiї, "Люцифер" мусить бути в бездоганному станi.

I тiльки ввечерi третього дня "Люцифер", виринувши з моря, опинився поблизу дикого скелястого берега, безлюдного i пустельного. Але й тут були свої мало кому вiдомi проходи серед скель, користуючись якими Валенто Клаудо, що, мабуть, добре знав цю мiсцевiсть i тому чергував бiля штурвала, без нiяких труднощiв вивiв машину на суходiл.

Олесь з цiкавiстю стежив, як Валенто вибирав для громiздкого "Люцифера" шлях серед величезних брил дикого камiння, що височiли праворуч i лiворуч, а час вiд часу, здавалося, й зовсiм сходилися попереду. Нарештi вiн не витримав.

- Ну звiдки ти можеш знати, чи є далi якийсь прохiд? - спитав вiн свого друга. - Адже якщо скелi не пустять далi машину, що тодi робити? Серед цього камiння й розвернутися не можна, щоб поїхати назад...

Валенто ледве помiтно усмiхнувся.

- Тому Капiтан i доручив менi керування, бо знає, що я тут не заплутаюсь, - вiдповiв вiн, не повертаючи голови. - Коли б ти народився в цьому краї, Олесю, та провiв тут своє дитинство, i ти б не заплутався.

- Ти народився тут? - недовiрливо перепитав Олесь. - Але ж я не бачу нiде жодної хати, жодної ознаки людського житла.

- Тепер немає, - спокiйно ствердив Валенто. - Бо тi, хто жив тут ранiше, були рибалками. А рокiв з п'ятнадцять тому, пiсля землетрусу, злякана риба пiшла кудись в iншi мiсця. Рибалкам не стало чого робити, i вони також подалися звiдси. Тепер тут тiльки де-не-де можна зустрiти невеличкi ферми, та й то значно далi вiд берега, там, де зникають скелi й починаються гаї. Тому тут, як бачиш, i полiцiї немає, не було кому приготувати нам хитромудрi пастки й мiни.

- А звiдки, ти й це знаєш?

- Бо на "Люциферi" включено електричнi мiношукачi, хлопче. Як же iнакше? Ти ж не хочеш злетiти в повiтря вiд вибуху? Ну, i я також. А нашi мiношукачi влаштованi так, що вони запалюють i висаджують будь-яку мiну на вiдстанi близько пiвкiлометра перед машиною. Вибухiв немає - значить, i мiн немає. Зовсiм просто, як бачиш. Електрика - дуже слухняна, ретельна сила. Коли їй щось доручиш, вона виконає безвiдмовно.

Електрика!.. Як широко i всебiчно використав її Ернан Рамiро, створюючи свiй "Люцифер"! Хоч Олесь i знав уже багато про надзвичайнi властивостi цiєї дивовижної машини - iз розповiдей самого Капiтана, i з власних спостережень, - але не переставав дивуватися. А головне - електрика, яка тут лежала в основi всього, яка слухняно працювала в незлiченних складних приладах i апаратах - вiд найменших i наймирнiших аж до страшної зброї Ернана Рамiро, електричних