Читати книгу - "Повія, Мирний"

Похапки, заб­рав­ши таз з гле­ком, во­на мер­щiй вис­ко­чи­ла вiд нього, їй по­лег­ша­ло, як во­на опи­ни­ла­ся од­на в кух­нi: не­вi­до­мий со­ром не пе­че її, нi­чий дог­ляд не му­тить її ду­мок.

Як по­пив вiн чай i пi­шов на служ­бу - їй зов­сiм ста­ло лег­ко, на­че прой­шла хма­ра, що тьма­ри­ла сон­це, i во­но ви­свi­ти­ло. То­му й що­ден­нi кло­по­ти до­по­мог­ли. Мар'я з па­нею тур­бу­ва­ли­ся бi­ля пе­чi, а во­на - при­би­ран­ням та ви­мi­тан­ням гор­ниць се­бе зак­ло­по­та­ла. Де там уже про що iн­ше ду­ма­ти, як ро­бо­ти пов­нi ру­ки? Во­на му­хою лi­та­ла, щоб усю­ди пос­пi­ти. А в йо­го ха­тi як при­би­ра­ла, то так уже до всього до­див­ля­ла­ся, щоб не зос­та­ло­ся де й по­ро­ши­ни; пе­рес­тав­ля­ла скiльки ра­зiв вся­ку вся­чи­ну, щоб во­на як­най­кра­си­вi­ше сто­яла, най­по­каз­нi­ше ви­да­ва­ла; i по­душ­ки на йо­го лiж­ко­вi пе­ре­би­ва­ла, - мов на­ду­тi, ле­жа­ли во­ни, не ви­да­ючи нi­де нi змор­щеч­ки, нi скла­доч­ки, - пух­кi та ви­со­кi!

"Як звер­неться до­до­му та по­ди­виться, що так всю­ди чи­сто та гар­но, хай до­га­дається: хто то до то­го своїх рук док­ла­дав!" - по­ду­ма­ла во­на, ле­генько зiтх­нув­ши.

Зовсiм во­на се­бе чує i по­кiй­ною, i щас­ли­вою. Жит­тя до неї ус­мi­хається, ма­нить до се­бе якимсь не­вi­до­мим ча­ром, тяг­не нес­по­дi­ва­ни­ми на­дi­ями. Все, що її да­ви­ло та сму­ток бу­ди­ло, - зник­ло; все прой­шло-ми­ну­ло­ся; нiх­то нi­чо­го не до­ба­чив, нiх­то нi­чо­го не дiз­нав­ся; то тiльки роз­по­ло­ха­нi дум­ки її стра­ха­ли… А жар­кi по­цi­лун­ки го­рять на її об­лич­чi, га­ря­чi обiй­ми грi­ють її сер­це, ти­хим щас­тям пiд­ки­дається во­но у її гру­дях, їй так ста­ло ве­се­ло, що во­на б зас­пi­ва­ла, як­би нi­ко­го не бу­ло до­ма. Та во­на та­ки й не ви­дер­жа­ла. Кар­топ­лi у ха­тi не ста­ло, тре­ба бу­ло по­бiг­ти до пог­ре­ба. Як­раз на той час во­на на­лу­чи­ла­ся у кух­ню i мер­щiй са­ма по­хо­пи­ла­ся… Ще тю­па­ючи до пог­ре­ба, во­на за­ве­ла пiс­ню, а як опи­ни­ла­ся у йо­го тем­нiй са­мот­нi, то так роз­пус­ти­ла свiй го­лос - аж лу­на зня­ла­ся! Ви­со­ко та тон­ко вiн дзво­не об бо­ки та сте­лю глу­хої ями i, не ма­ючи прос­то­ру, щоб розiй­тися, все дуж­чає та мiц­нi­шає. Аж вiд­ляс­ки йдуть! аж осе­ля гу­де та го­го­че! - а во­на спi­ває. Пiс­ня мов са­ма ллєть­ся з ду­шi, го­лос не знає на­ту­ги й уто­ми - рiв­ний, тон­кий та висо­кий!

Цiлий день до обi­ду бу­ла во­на ве­се­ла та ра­да. I вiн з па­ном прий­шов - да­ва­ла обi­да­ти i не со­ро­ми­лась йо­го, як ран­ком. Не­на­ро­ком ки­да­ла на йо­го очи­ма, i див­но, що те­пер тiльки во­на до­ба­чи­ла те, чо­го ра­нi­ше не при­мi­ча­ла… Якi у йо­го очi яс­нi! якi бро­ви чор­нi! i бо­ро­да не­ве­лич­ка - як шовк пух­кий, та так ли­чить до йо­го об­лич­чя! I йо­го по­ступ, i йо­го пог­ляд - все то та­ке не­ви­мов­не ча­рiв­не та хо­роше, так i тяг­не до йо­го, так i ва­бить її сер­це!

Вiддавши па­нам обiд, во­ни з Мар'єю сi­ли за свiй. її так i пiд­ми­ває го­во­ри­ти! Ба­ла­ка­ла б, здається, без кiн­ця i без краю. Тiльки Мар'я чо­гось не ту­ди гне; сум­на, на­ду­та, на­че сер­диться.

- Чи не ба­чи­ли де, тiт­ко, Ма­ри­ни? - ве­се­ленько за­пи­та­ла Хрис­тя, зга­дав­ши, що та як по­ки­ну­ла своє на­мис­то, то й до­сi не при­хо­дить.

- Марини? - пе­ре­пи­та­ла Мар'я. - Та й но­сиш­ся ти з своєю Ма­ри­ною! Я ду­ма­ла, що во­на справ­дi пут­ня дiв­ка, аж во­на - чортз­на-що! - не­лас­ка­ве до­да­ла Мар'я.

- Як са­ме? - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя.

- Так! Он - на со­дер­жа­нiе йде!

- На яке со­дер­жа­нiє! Ку­ди?

- Панич один на се­ло бе­ре до се­бе.

- Наймається, чи що? - не ро­зу­мi­ючи, до­пи­тується Хри­стя.

- Наймається ж… з па­ни­чем спа­ти, - ус­мi­ха­ючись, одказа­ла­ Мар'я. Хрис­тя пох­ню­пи­ла­ся: нi­чо­го бу­ло да­лi допи­ту­ва­т­ися… А Мар'я ди­виться на неї та зоз­ла єхид­но ре­гоче. "Та й не­доб­ра ж ся Мар'я яка! I чо­го во­на та­ка злю­ча до всiх ста­ла? З то­го ча­су, як розп­лю­ва­ла­ся з своїм москал­ем, во­на нi за ко­го доб­ро­го сло­ва не ска­же: хто що не зме­ле - во­на зра­зу пе­ре­хо­пе, та ще й вiд се­бе над­дасть! - ду­ма­ла Хрис­тя, при­га­ду­ючи, як би їй са­мiй на­вi­да­ти­ся до Ма­ри­ни. - Сьо­го­д­нi су­бо­та, а завт­ра не­дi­ля… свя­то… Чи не пi­ти б? Справ­дi, пi­ти! Во­на тро­хи пам'ятає те дво­ри­ще, де жи­ве Ма­ри­на: як хо­ди­ла на ба­зар, то ба­чи­ла… «Ра­нi­ше управлюся­, пi­ду за­вид­на, - ут­рап­лю!" I Хрис­тя по­ча­ла на­всправжки кло­по­та­ти­ся.

- Ви, тiт­ко, нас­та­но­ви­те завт­ра за ме­не са­мо­вар, як я вiд­прошуся до Ма­ри­ни? - за­пи­та­ла во­на.

- А що? до­вi­да­ти­ся хо­чеш?

- Та так… На­мис­то вiд­не­су.

- Неси!.. - не­хо­тя од­ка­за­ла та.

Остання час­ти­на то­го дня i весь ве­чiр про­бiг­ли якось не­примiтне. Па­нич же пе­ред ве­чо­ром пi­шов з до­му; па­ни за­чинилися у гор­ни­цях, Мар'я мер­щiй поб­ра­ла­ся на пiч, а Хрис­тя зби­ра­ла­ся на завт­ра: ок­рiп на го­ло­ву грi­ла, оде­жу но­ву пiд­би­ра­ла. Зак­ло­по­та­ла­ся дов­го. Уже й па­ни поляга­ли­, уже й па­нич вер­нув­ся, - чо­гось на­че сер­ди­тий, - а во­на все по­ра­лась… Пiз­но ляг­ла, зра­зу зас­ну­ла i прос­па­ла до са­мо­го свi­ту.

У не­дi­лю пiс­ля обi­ду по­ча­ла про­ха­тись у па­нi.

- Чи пус­ти­те ме­не, ба­ринько, на сьогод­нi?

- Куди? - зди­ву­ва­ла­ся та. Хрис­тя ска­за­ла.

- Йди, йди… Ти ж не на­дов­го?

- Та хоч i на всю нiч! - ус­мiх­нув­шись, од­ка­за­ла за неї Ма­р'я.

Панi за­ре­го­та­ла­ся й пiш­ла со­бi у гор­ни­цi, а Хрис­тя на­ду­ла­с­я… "На всю нiч! - ду­ма­ло­ся їй. - Хi­ба я та­ка, як во­на, що пi­ду на всю нiч?" - сер­ди­лась Хрис­тя, зби­ра­ючись до Ма­ри­ни.

Сонце, ви­бив­ши­ся з-за хмар, що бiльш тиж­ня дер­жа­ли йо­го в не­во­лi, пе­ред за­хо­дом вис­вi­ти­ло. Кру­гом хма­ри, си­нi, як пе­чiн­ка або за­пе­че­на кров, на­тов­пом на­су­ва­ли; не­мов сер­ди­лись, що хтось ви­пус­тив з-пiд їх те ог­нен­не ко­ло, що так те­пер ве­се­ло ко­ти­ло­ся до спо­кою, об­ли­ва­ючи увесь мир своїм чер­во­ним свi­том. До­що­вi ка­лю­жi зда­ва­ли­ся вiд йо­го озе­ра­ми кро­вi; по­вiт­ря го­рi­ло чер­во­ним по­лум'ям. Якимсь сум­ним та неп­ри­вiт­ним зда­ва­ло­ся все пiд тим кри­вавим свi­том; по­чу­ва­ло­ся, на­че що страш­не десь скоїло­ся або по­вин­но скоїтись. Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи до Ма­ри­ни, зно­ву по­чу­ла, що ту­га по­чи­на пiдк­ра­да­ти­ся до неї, злег­ка щи­пає за сер­це, на ду­шi зас­но­вується сму­ток, важ­кi дум­ки ок­ри­ва­ють го­ло­ву.

У ве­ли­кiй, неп­ри­вiт­нiй кух­нi, ос­вi­че­нiй жов­тим соняч­ним за­хо­дом, не­ме­те­нiй i не­ма­за­нiй, зас­та­ла во­на Ма­ри­ну од­ним од­ну. Не­роз­чi­са­на, у