Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Марино! - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Що це ти? У лю­дей свя­то, а ти та­кою не­охай­ною! Чо­го ж се ти? Мер­щiй зби­рай­ся та хо­дiм, по­ки сон­це свi­те - по­хо­ди­мо, лю­дей по­ба­чи­мо, ме­нi го­род по­ка­жеш.

- Найшла час - он яка твань на ву­ли­цi! - якось сум­но од­казала Ма­ри­на.

- То твань по­се­ре­ди­нi, а на при­мост­ках лю­дей ба­га­то гу­ляє.

- I вже! - мах­нув­ши ру­кою, од­ка­за­ла Ма­ри­на. - Хай гуля­ють!

- А ти? Чо­го се ти та­ка? Хi­ба, не дай, бо­же, що ли­хе случи­лось? Мо­же, вiд ма­те­рi не­доб­рi вiс­тi… нез­ду­жа?.. умер­ла?.. - од­га­дує Хрис­тя. Ма­ри­на по­мов­ча­ла i, ви­пус­ка­ючи з очей сльози, про­мо­ви­ла:

- Краще б, як­би умер­ла!

- Господь з то­бою! Що се ти ка­жеш? Сха­ме­нись та розка­жи, чо­го жу­риш­ся?

Марина мов­ча­ла.

- Може, то­го, що лю­ди бре­шуть? Боїшся, щоб не дiй­шло, бу­ва, до ма­те­рi?

- Що ж во­ни бре­шуть? - ти­хо спи­та­ла Ма­ри­на.

- Кажуть та­ке… тьфу! Я б їм язи­ка од­рi­за­ла, щоб не бре­ха­ли!.. Ка­жуть - ли­бонь, те­бе який­сь па­нич при­сог­ла­ша на се­ло. Чи мож­на та­ке ви­га­да­ти! - га­ря­че за­си­па­ла Хрис­тя.

- Хай ви­га­ду­ють!.. - зiтх­нув­ши важ­ко, од­ка­за­ла Ма­ри­на. На який час обид­вi по­мовк­ли.

- Я то­бi твое на­мис­то при­нес­ла, - по­ча­ла зно­ву Хрис­тя. - На! - i, ви­тяг­нув­ши з ки­ше­нi, по­ло­жи­ла пе­ред Ма­ри­ною на сто­лi.

Та гля­ну­ла - i якась хи­жа iск­ра за­жев­рi­ла у її пох­му­рих очах.

- Яке во­но моє? Хай йо­му чорт! Хай вiн по­да­виться ним! - скрик­ну­ла Ма­ри­на, ки­да­ючи на­мис­то аж до по­ро­га.

Христя зди­ву­ва­ла­ся. Во­на нi­ко­ли не ба­чи­ла Ма­ри­ни та­кої сер­ди­тої та неп­ри­вiт­ної. Зби­ра­лась до неї по­гу­ля­ти, по­балакати; а шо зас­та­ла?.. Сер­це у Хрис­тi ще дуж­че за­ни­ло; во­на не зва­жи­лась сло­ва ска­за­ти i, пох­ню­пив­шись, одiй­шла вiд Ма­ри­ни i одс­то­ронь сi­ла.

Сонце сi­да­ло. Неп­ри­вiт­ний жов­то­га­ря­чий свiт ми­го­тiв по ха­тi, слав­ся по по­лу­па­них стi­нах, по не­ме­те­нiй до­лiв­цi, мов за­ре­во близької по­же­жi ос­вi­чу­ва­ло усе те. Чор­ною ма­рою стир­ча­ла над вiк­ном у то­му сяй­вi Ма­ри­ни­на пос­тать. Во­на все да­лi та да­лi хи­ли­ла­ся над сто­лом, мов що важ­ке на­ги­нал­о її за­куст­ра­ну го­ло­ву… Це зра­зу - як при­па­де до сто­лу, як за­ри­дає!

- Марино, гос­подь з то­бою! Що це на те­бе най­шло? Мари­на пла­ка­ла.

- Чула-бо, Ма­ри­но! Уга­муй­ся… Пе­рес­тань та роз­ка­жи, що це з то­бою? А то - пi­ду… їй-бо­гу, за­раз пi­ду!.. - допитува­лась i ра­зом стра­ща­ла Хрис­тя.

Марина пiд­ве­ла го­ло­ву, зве­ла на Хрис­тю зап­ла­ка­нi очi… Так ди­виться ма­ла ди­ти­на на ма­тiр, ко­ли та пос­ва­риться чо­го. Ма­ри­на про­ха­ла своєї под­ру­ги не йти вiд неї, не кида­ти її. Зда­ва­ло­ся, во­на ка­за­ла ни­ми: глянь, по­ди­ви­ся на сi сльози! Хi­ба во­ни дур­но ллються? Ли­хо моє тяж­ке розли­ває їх!.. Пi­дож­ди ж; хай уга­му­ються во­ни; хай за­тих­не на ду­шi, i я то­бi все роз­ка­жу, все по­вi­даю… Не ки­дай же ме­не!

Христя пi­дiй­шла до под­ру­ги i по­ча­ла її утi­ша­ти. Во­на пе­ре­би­ра­ла вся­ку вся­чи­ну i з сво­го жит­тя, i з жит­тя дру­гих. вга­да­ла лро се­ло, про дiв­чат, хлоп­цiв i, зга­ду­ючи, пiдбира­ла­ най­ве­се­лi­шi, най­утiш­нi­шi ви­пад­ки. Рiч її ли­ла­ся, як той стру­мо­чок, пе­ре­си­па­на та пе­ре­ви­та смiш­ни­ми жартiв­ли­ви­ми ­ви­гад­ка­ми. Як­би то пе­ред нею бу­ла дав­ня Ма­рина - ре­го­та­ли­ся б во­ни i не пе­рес­та­ва­ли з тих смiш­них ви­га­док. А то Ма­ри­на, слу­ха­ючи, тiльки пе­рес­та­ла пла­ка­ти та ко­ли-не-ко­ли розк­ри­ва­ла зцiп­ле­нi ус­та, щоб усмiхнути­ся…­ Да­ре­м­не сил­ку­ван­ня! Та ус­мiш­ка бу­ла та­ка гiр­ка, та­ка не­утiш­на, що жаль наск­рiзь прой­мав Хрис­ти­не сер­це, див­лячись на под­ру­гу.

Смеркалося. Жов­тий свiт мерк­нув, тух­нув, крив­ся темно­тою. З глу­хих кут­кiв ха­ти, з-пiд по­ду i вiд пе­чi виступ­али по­мер­ки i ок­ри­ва­ли її якимсь смут­ком.

Христя ки­ну­ла­ся йти до­до­му.

- Пiдожди, - про­ха­ла Ма­ри­на. - По­сидь ще тро­хи. Па­нiв не­має до­ма, нi­ко­го не­має. Бач - я са­ма… Хо­чеш, пос­та­ви­мо са­мо­вар, чаю нап'ємо­ся.

- Так ме­нi страш­но бу­де од­нiй вер­та­ти­ся.

- Я про­ве­ду.

- Ну-ну!

I Хрис­тя зно­ву осi­ла­ся. Ма­ри­на вий­шла в сi­ни наставля­ти­ са­мо­вар. Хрис­тя зос­та­ла­ся са­ма i, роз­ду­му­ючи про под­ру­гу, по­ча­ла вде­ся­те об­див­ля­ти­ся ха­ту. З усiх бо­кiв, з усiх країв ви­хо­ди­ла чор­на тем­но­та i все бiльше та дуж­че зсту­палася. Ха­та зда­ла­ся Хрис­тi ве­ли­ким льохом, а не людсь­ким жит­вом. "I як во­ни жи­вуть оту­та?" - ду­ма­ла Хрис­тя, по­чуваючи страх, що крав­ся до неї з-за спи­ни… Це чує - скрип­ну­ли две­рi, щось ри­пу­чи­ми чо­бiтьми пройшлос­я сi­ньми i на­зад вер­тає. Зн­ову две­рi за­чи­ни­лись i вiдчини­лись.

- Для ко­го то са­мо­вар? - пи­тає на­че десь чу­ва­ний го­лос. Мов­чан­ня.

- Марино! ти сер­диш­ся? Дур­на! - бу­бо­нить той же го­лос, i зно­ву чо­бо­ти за­ри­пi­ли, две­рi стук­ну­ли.

Через хви­ли­ну увiй­шла Ма­ри­на.

- Хто то ба­ла­кав з то­бою? - пи­тає Хрис­тя.

- А то ж вiн! - по­ча­ла Ма­ри­на, та й не до­ка­за­ла.

- Хто вiн?

- Дурисвiт!

- Та ка­жи внят­нi­ше. Я нi­чо­го не роз­бе­ру.

- Ну - во­ло­цю­га, п'яню­га! Щоб вiн, со­ба­чий син, з кру­гу спи­в­ся!

- Та хто та­кий з кру­гу спив­ся? - здвиг­нув­ши пле­чи­ма, пи­тає Хрис­тя.

- Панич! - аж скрик­ну­ла Ма­ри­на.

- То се ти йо­го так че тиш? За вi­що се так?

- Я ще йо­му не те зроб­лю, п'яню­зi смер­дю­чо­му! Я ще йо­му язик ви­де­ру, хай тiльки зай­ме ме­не, прок­ля­тий!

- Та за що ти кля­неш йо­го так?

- Вiн ду­ма, йо­му прой­де се - ду­ри­ти, з ума зво­ди­ти? Вiн ду­ма, як оде­жу заб­рав, то я не пi­ду? Нап­люю йо­му три­чi се­ред го­ло­ви та й пi­ду! Хай на­жи­ве дру­гу та­ку дур­ку! - розпа­лившись, же­лi­па­ла Ма­ри­на.

- Так то все прав­да?.. - уго­лос ви­мо­ви­ла Хрис­тя свою дум­ку.

- Усе прав­да!.. Все прав­да! - зоз­ла скрик­ну­ла Ма­ри­на i заск­ре­го­та­ла зу­ба­ми. - Та вже ж i на моїй ко­лись ву­ли­цi бу­де свя­то! - до­да­ла во­на, скрут­нув­ши го­ло­вою; зас­вi­ти­ла свi­т­ло i пiш­ла до­вi­да­тись до са­мо­ва­ра.

Христя по­хи­ли­ла­ся i дов­го-дов­го мовч­ки, похнюпив­шись, си­дi­ла, аж по­ки Ма­ри­на, бряз­ка­ючи по­су­дою, не на­гадала­ їй про се­бе. Хрис­тя пiд­ве­ла го­ло­ву, гля­ну­ла на Ма­рину, що спи­на­ла­ся на мис­ник дiс­та­ва­ти по­су­ду. Марин­а зда­ла­ся їй яко­юсь низькою, аж згор­би­ла­ся мов. Заяложе­не­ дра­не уб­ран­ня мiш­ком ви­сi­ло кру­гом ко­лись ви­со­ко­го струн­ко­го ста­ну, ко­си роз­пат­ла­лись i, як клоч­чя, спус­ка­ли­ся­ з го­ло­ви на пле­чi. "Гос­по­ди! як Ма­ри­на пе­ре­мi­ни­ла­ся! аж страш­на ста­ла", - зiтх­нув­ши, по­ду­ма­ла Хрис­тя i зно­ву по­х­ню­пи­ла го­ло­ву.

Марина внес­ла са­мо­вар, за­ва­ри­ла чай i не­за­ба­ром по­ча­ла на­ли­ва­ти.

- Пий! - ска­за­ла во­на, пiд­су­ва­ючи до Хрис­тi ста­кан. Та мов не чу­ла, не ба­чи­ла.

- Христе! - обiз­ва­ла го­лос­но под­ру­га. Хрис­тя пiд­ве­ла го­лову. Ма­ри­на за­ре­го­та­ла­ся.

- Чого ти смiєшся?

Марина зiтх­ну­ла i важ­ко про­мо­ви­ла:

- А що ж ме­нi ка­за­ти?