Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останній спадок 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній спадок"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній спадок" автора Андрій Новік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 108
Перейти на сторінку:
і найменшого уявлення, у яке русло спрямовувати розмову з ним. Мелані подивилася на Ярослава якось по-материнськи, він міг закластися, що погляд жінки променився тим співчуттям, що властиве справді добрим жінкам. «Що ж вона досі тут робить? Невже не зрадила ідеї “Ізраéлю” й таємно працює на Гендерсона?»

На мить ця думка спричинила дратівливе дзижчання в голові. Останні дні видавалися такими парадоксальними, що дивуватися чомусь було вже протиприродно, однак невидима лихоманка все ще іноді хапала за горлянку. Зароджуючись десь у глибині єства, вона претендувала на те, щоб бути виправданою зовнішніми чинниками. Як і Ярослав, який силкувався знайти виправдання перед Веронікою. Дружина вже не телефонувала йому, не змушувала силувано всміхатися, даючи неправдиві обіцянки. Іноді він викроював час на нечасті зустрічі з донькою та заздалегідь тремтів, очікуючи на її гнівні позирки. Мить повагавшись, він усе ж витяг телефон, аби перевести його в беззвучний режим: хтозна, може, Ніці врешті спаде на гадку поцікавитися, де носить її чоловіка. Зараз відволікатися на такі дзвінки Ярослав не міг.

На звук важких і гучних кроків із протилежного кінця довгого коридору Мелані здригнулася, а Ярослав виструнчився. Чоловік, який повільно, але впевнено наближався до них, мав вигляд фізично здорового та дужого, попри поважні роки, що присипали пишну бороду сивим інеєм. Шкіру під очима поцяткували чорні плями, а очі світились якоюсь штучною приязню та радістю від зустрічі. Через невелике черевце він скидався на велику повітряну кулю, певною мірою виправдовуючи цим своє прізвище.

— Ранок добрий, шановні, — широко розкинув на привітання руки ігумен Гладун. — Чим зобов’язаний?

Мелані, не розуміючи вітальних вигуків ігумена, інтуїтивно відчула його щирість і, відверто всміхаючись у відповідь, простягнула руку для привітання. Той, не прибираючи усмішки з обличчя, енергійно потиснув руку спочатку їй, а потім — Ярославові. Прибулі відрекомендувалися з певною осторогою. Ярослава не полишало відчуття, що той мусив би їх знати, принаймні зі згадок Підгірського. Чоловік затнувся, вишукуючи на обличчі ігумена хоч якісь зміни від звучання знайомого імені. Це неабияк спростило б завдання. Одначе той лише знову по-доброму всміхнувся, погладив округле черевце й узявся відчиняти кабінет. У замковій шпарині двічі клацнуло, і Гладун широко прочинив двері.

— Владислав Гладун, ігумен Монастиря Святого Теодора Студита. — Чоловік жестом запросив Ярослава та Мелані присісти на два окремі стільці навпроти громіздкого дерев’яного стола, а сам, обійшовши його, умостився в м’яке крісло. Позад нього височіла вщент заповнена книжками широка шафа. — Прошу, сідайте.

— Дякую, але, сподіваюся, ми ненадовго.

Розмова двох чоловіків здавалася Мелані словесною грою в теніс. Через неспроможність узяти участь у діалозі вона змушена була сидіти мовчки та сподіватися на скупі звернення до неї з перекладом Ярослава.

— Слухаю вас, — просто почав розмову отець Гладун.

— Ми друзі Ігоря Підгірського. — Аби уникнути непотрібних подробиць, Ярослав вирішив одразу назвати ім’я їхнього спільного з ігуменом знайомого.

— А-а-а, — заусміхався спочатку ігумен, за мить посмутнівши, — чудова людина… була. Чув, що близько двох тижнів тому Господь забрав його до себе.

— Ви були близькі?

— О, так! Він неабияк сприяв нам у заснуванні цього монастиря. — Гладун розвів руками, ніби охоплюючи все навколо. — Завдяки йому тут підтримуються та зароджуються духовні ідеї наших братів. Одне з перших фінансових вливань належало саме йому. Звісно, цифра не така щоб аж значна, проте як на простого викладача та столяра суттєва. Також Ігор причетний до формування нашої бібліотеки: у ній досить багато подарованих ним книжок. Його тут дуже любили та щиро раділи його приїздам. На жаль, через вік ті візити траплялися дедалі рідше.

— А коли востаннє він з’являвся тут?

— Ну, — пригадуючи останню зустріч, ігумен на хвилину замислився, закотив очі під лоба та заплутав пальці в густій бороді, — приблизно півроку тому. Саме тоді в нього почалися проблеми із серцем. Ми щовечора молилися за його здоров’я, однак у Господа виявились інакші плани. Що ж, на все воля Його. Такі люди потрібні й на небесах.

Ярослав завагався, чи дозволяти собі відвертість у спілкуванні з отцем Гладуном, і мимоволі повернувся до Мелані. Та, зустрівши його запитальний погляд, лише стенула плечима, нагадуючи, що не зрозуміла з розмови жодного слова.

Після кількох реплік Ярослава англійською жінка насупилася, міркуючи про щойно почуте.

— Пан Ігор здавався вам тоді якимось схвильованим?

— Не більше, ніж зазвичай, — відповів Гладун, здивований запитанням. — То ви поліцейські чи як? Знаю, що з тією реформою ви стали набагато справнішими слугами закону.

— Ні, — енергійно замахав головою Ярослав, — ми не з поліції. Ми, як би то сказати…

Владислав Гладун спокійно вичікував на продовження Ярославових пояснень. Ігумен випромінював бажання віддатися правді, нічого не приховуючи. Можливість згадати давнього друга наче додала йому наснаги, подумки перенесла в ті часи, коли усмішка не сходила з уст.

— Він колись говорив вам про «Родове відродження»? — після кількох секунд вагання випалив Ярослав.

«Біс із ним. Заради цього ми ж і прийшли…»

Обличчя ігумена змінилося. Бозна-як, але на щирість і доброту його обличчя наче накинули серпанок підозри. Ярослава тішило, що підозра та не була із засудженням, а лише із зацікавленням, бажанням переконати.

— Так, — коротко відповів Гладун, — говорив. Чим, направду, неабияк здивував мене. Єретична організація, боги для якої — природні явища та вигадані історичні легенди. Я розумію, що це наша історія, слов’янська культура, але все ж… Що перехилило шальки терезів у його бік, так це те, що Ігор шукав Бога в усьому, зокрема й у любові, не тільки в міфах. Тому я не засуджував його, а сприймав таким, яким він є, — добрим, щирим, істинно віруючим. Його віра творила найбільші дива, які я лише бачив. Одне з них — цей монастир.

— І ви приймаєте його двовір’я? — Ярослав і сам здивувався своєму бажанню почути ствердну відповідь. Це б означало, що його вагання не єдині та не безпідставні.

— Ми живемо у двадцять першому столітті. Ера плоскої Землі та переслідування ілюмінатів[97] завершилася. Кожен має право віддаватися тій вірі, що його надихає творити дива. Якщо для Ігоря не було різниці між християнським Господом і слов’янським Даждьбогом, до прикладу, то хто я такий, аби це заперечувати?

— Ну, по-перше, ви священнослужитель, який повинен доносити волю Божу до заблуд.

— Але ж Ігор Підгірський не був заблудою. Він належав до найбільш упевнених у своїй правді людей, яких я знав і знаю досі. Упевнених духовно, соціально чи морально. Бесіди з ним розтривожували ченців, які опісля приходили до цього кабінету, сідали в ці крісла, на яких сидите зараз ви, і намагалися

1 ... 88 89 90 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній спадок"