Читати книгу - "Дім, в якому…"

Я здійснив свій сон. Ось вона — яса; примара дракона в ліліях і з Лордовим оком. Біжить, кігтями вперед, у бік нашої спальні. Це — до повернення. Або ще до чогось, про що я сам наразі не маю поняття. Моєю справою було посадовити його сюди. Гашу ліхтарик і сиджу в темряві. Весь липкий від фарби. Сиджу — навіть не знаю, скільки, а потім унизу починають тупотіти, присвічувати, нишпорячи ліхтариками, і кукати.

— Ку-ку, ку-ку, — кажу. — Тут я. Ви б іще завтра вранці вийшли мене шукати. Може, зна­йшли би мої зітлілі кістки.

— Не скандаль, — просить Сфінкс. — Хто ж винен, що ти вирішив заночувати в такому ідіотському місці?

— Ну-ну! — встряє нетверезий голос Стервожера. — Попрошу не плюгавити моє царствене сідало!

Вони присвічують на мене та хихотять. Потім хтось перечіпається об банку і вляпується в фарбу. Тоді хихотіти починаю я.

— Чорт! — кричить Горбач. — Весь коридор у лайні! Він влаштував тут пастку для ні в чому не винних людей. Із пташиних екскрементів!

Мене знімають і забирають. Несе мене Македонський, а решта тягнуться позаду, розмахуючи ліхтариками, й виспівують:

За синії гори, за білий туман... 

У печери і нори піде караван...

Найбільше не люблю бути тверезим у п’яній компанії. Але мені їх уже не наздогнати. Навіть з текілою Дорогенького.

За бистрії води підем ще до сходу, 

За золотом гномів з казкових нірван...

Заносять мене — і заходять один по одному. Останнім — Горбач, попискуючи у флейту. Спальня порозкидана й страхітлива. Світло нічників — віялами по стелі. Македонський висаджує мене на ліжко, а «караван», який «іде», ланцюжком кружляє по кімнаті. Либонь, вишукуючи «печери і нори».

Розпластавшись, у тарілці з бутербродами спить Нанетта. Виймаю її, знаходжу вцілілий бутерброд, відразу його з’їдаю. Решта тарілок порожні. На моєму улюбленому місці спить Слон, обіймаючи якусь червону кулю. Якщо придивитися зблизька — то він в обнімку з нашим китайським ліхтариком.

Шуміли дерева на схилі крутім, 

І бурі стогнали в конанні нічнім...

Рудий і Сліпий вальсують, наштовхуючись на меблі, Горбач із флейтою намагається встигнути за ними. Сліпий голосно рахує: «Раз, два, три... Раз, два, три... Раз...» На кожному заключному «раз» вони завмирають, а Горбач, наткнувшись на них, також застрягає.

— За дівчат! — проголошує Стервожер і замислено нюхає свою склянку. Що він там винюхує? Здається, вони вже вихлебтали все, що довкола було рідкого. Догризаю бутерброд. Я сварливий і сам для себе неприємний.

Сфінкс гепається поруч, підморгує та доводить до мого відома:

— Дракон є істота міфічна... Білий же дракон є істота міфічна подвійно, бо він, на додачу до решти своїх якостей, альбінос, тобто це патологія навіть серед собі подібних.

— Побачив! — дивуюся я. — Роздивився! У такій темряві!

— Я бачу все. Таж не стелю білити ти туди видерся...

Сидимо й дивимося на інших, які потихеньку пригасають. Хтось хрипко й фальшиво співає з підвіконня.

— А це чиє? — питаю я, піднімаючи за ремінець незнайомий протез. — Здається, тут немає нікого з цих...

— Це жарт, — похмуро повідомляє Сфінкс. — Веселий жарт. Злодійський жарт, можна сказати.

Більше я ні про що не питаю. І взагалі вкладаюся спати. Почуваючись неохайним і немолодим чоловіком, але водночас відповідальною людиною, яка виконала свій обов’язок. Довго не можу зігрітися, а коли нарешті зігріваюся й засинаю, мене майже відразу будить Чорний, який декламує Кіплінга й стукоче кавоваркою об спинку ліжка.

Багато хто ще не спить, і хтось пробує його втихомирити. В інших наших щось саме у розпалі — чи то суперечка, чи то науковий диспут, та я засинаю знов, не вдаючись у подробиці.

Другий раз, ближче до ранку, мене будить моторошний регіт гієни, який переходить у схли­пування. Усі, крім гієни, сплять, і навіть світло вже вимкнене.

Утретє я прокидаюся на світанку — незрозуміло від чого. Свято давно закінчилось, у вікна вповзає сірий ранок. Навколо всі лежать покотом і сопуть. Усе тихо та спокійно, якщо не брати до уваги ледь чутного підозрілого цокання — тієї, власне, гидоти, яка мене розбудила. Шукаю на нюх, на слух — і знаходжу. Чийсь годинник, який причаївся в складках ковдри.

Обережно знімаю його з руки, на якій він поселився. Звисаючи з ліжка, намацую порожню пляшку, кладу годинник на підлогу й трощу його денцем пляшки, як молотком. Дуже скоро він перестає цокати.

Чорний, який спить на підлозі, піднімає голову й сонно витріщається на мене. Потім падає назад. Скидаю на нього чийсь светр і запорпуюсь у своє пропахле фарбою гніздо.

Сповідь червоного дракона

«За гріхи свої треба розплачуватися».

Це втовкмачив мені мій дід, мій божевільний дід, який, я сподіваюся, горить зараз у пеклі, бо коли справді є на світі таке місце, то воно для нього і таких, як він. Я прокляв його всіма доступними мені прокляттями, і це його підточило — зовсім трохи, тому що він умів протистояти таким речам, до того ж ми з ним були однієї крові, тож рикошетом я отримував частину своїх проклять назад. Нехай же він горить, як газова конфорка, розливаючи навколо себе жар, він, хто не дав мені ані крихти тепла...

Біла табличка на стіні з незрозумілими буквами та схилені голови, п’ять десятків голених голів, шепіт молінь і заклять... і «...три їх лимонним соком, хай тобі чорт, три, поки не втомляться руки, бо хіба бувають ангели, вкриті ластовинням з голови до ніг? Ні, не бувають, і ти вкрився ними мені на зло, хто-хто, а я знаю!» Тому жодного сонячного промінчика, тільки пітьма зашторених кімнат, і, можливо, вони таки справді з’являлися на зло йому там, де їм не належало бути, і розсипалися по шкірі, яка не бачила сонця, яка була пошеретована лимонним соком. Біла тога, заляпана лимоном, засохлий вінок із ромашок з білою серединкою і «...сотвори нам чудо, сотвори нам його!» Чудеса, які не були чудесами, і лак на нігтях, і кольорові лінзи, від яких сльозилися очі. Але «...не може ж ангел не бути, розперетак, синьооким!» Він лаявся, як матрос, коли його не чули укохані сини і дщері. Варто ж було піти останньому з них, і лицемірна святість летіла у відро для сміття, і страхітливий дідуган вмощувався поглинати свій обід із трьох рибних страв.

Вінок набакир і тонкі риб’ячі кістки, які він видобуває зі жвакаючого отвору. Він ніколи не користувався серветками. Ніколи. «Тому що це надмірність, яка не випадає божому чоловікові, запам’ятай, мій крилатий...» Виделками й ножами йому також користуватися не випадало. А мені не випадали ні стіл, ні стільці, і взагалі — «ангели не їдять, хи-хи-хи, вони ситі духом святим!»

А прокляття ангелові випадають? Ні, звичайно. Вони б’ють розрядами чистого струму, пронизуючи тіло до останньої волосини, замість того, щоб летіти до того, кому призначалися. І тільки одного разу... Зачарована риб’яча кісточка зробила свою справу. Це було перше справжнє диво, яке я сотворив: з ДОМУ ОТЦЯ — великими літерами — перейшовши до просто дому, який (за бажання) можна було б назвати материнським, ось тільки в мене жодного разу такого