Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Я прийшла до тями в яскраво освітленій кімнаті. Очі звикають до сонячних променів, я щуряюсь, відвертаюся від вікон. Розумію, що лежу на м'якому ліжку. Піднімаю голову над подушкою, озираюсь. Я одна. Від цього одразу легше. Сонце ллється у вікна, дивитись боляче. Я наповнена магією, отже, вже не неділя, день Місяця минув. Почуваюся зараз незвичайно, не можу зрозуміти в чому справа.

- Що-о-о? - Кричу в порожній кімнаті. - Хто мене роздягнув?!

Дійшло не відразу, але тепер розумію, чого не вистачає. Я в одній білизні. На щастя, я не вдягла вчора напівпрозоре мереживне. Його я бережу тільки для Енді. На мені простий бавовняний комплект. Все закрито, але все ж таки… Мене хтось роздягнув і поклав на ліжко. Сумніваюсь, що при цьому ще й не торкнувся у опуклих місцях.

Фу, бе, як погано це усвідомлювати.

- Старий збоченець! - кричу на весь голос, сама не знаю, чи почує мене хтось чи ні.

У двері постукали. Я не встигла схаменутися, як до кімнати увійшла мініатюрна жінка. У її руках таця з їжею.

- Доброго ранку, мадам, - з цими словами вона вклонилася. – Я – Феліта. Ваша помічниця. А це для вас сніданок.

- Дякую, - говорю насторожено.

Мила жінка поставила їжу поруч зі мною, по-господарськи зробила крок до вікна, відчинила його. У кімнату влетіло прохолодне повітря. Я вдихнула його з особливим задоволенням. Пахне чимось надзвичайно свіжим. Що це може бути? А ще вловлюю аромат їжі, яка парує поруч зі мною.

Поїла я із задоволенням. Дуже смачно, по-домашньому, ще й фруктів – повна тарілка. Щось екзотичне, розпізнати половину не змогла, але було смачно.

- Мадам, якщо вам щось потрібне, можете просто сказати вголос, я все принесу.

- Добре, - киваю спантеличено.

Що означає просто сказати вголос? Натяк, що кричати необов'язково – ага, зрозуміла. Помічниця, мабуть, із здібностями, а може у кімнаті камери та мікрофони? Озирнулася ще раз. Навряд, нічого подібного я не бачу. Виходить, будинок не без магії.

Чим це так пахне з вулиці? Виглядаю у вікно і ледве не ахаю від картини, що відкрилася. Метрів за двадцять від мене плещуться хвилі. Тепер розумію, який я почула шум, коли віконниці розкрилися. Це шумить море. А може, океан? Повітря просочене вологою свіжістю. Хочеться вдихати на повні груди.

- Феліто, а де мій одяг?

Двері відчинилися майже миттєво.

- Мадам, усі ваші речі у шафі. Прошу вас.

Помічниця відкрила стулки шафи, яка виявилася цілком чималою гардеробною. Всередині тьма одягу в різних кольорах. Вивішені у наростанні кольору. Від білого до темно-фіолетового, та нічого чорного.

- А мої речі де?

- Ось це все ваше, - жінка киває і знову кланяється.

- Сумка з речами була. Ви її не бачили?

- Хазяїн сказав, що ваші речі тут, - вона показує у бік гардеробу.

Дивлюся на вміст, милуюсь. Він думає, що я вдягну це рожеве непорозуміння? Тут що пухнасті єдинороги пробігали і це все впустили?

- Мені потрібні чорні речі! Або сірі!

- Мадам, хазяїн не наказав, - Феліта заперечливо хитає головою, дивиться на мене з неспокоєм.

- Хазяїн нехай іде у дупу!

Двері відчиняються, на порозі стоїть самовдоволений тип, тобто Діен. Оглядає мене з ніг до голови, зухвало посміхається.

- Як ти посмів мене роздягнути?!

Я все ще стою у своїй білизні, забувши прикритися. Він єхидно розтягує обличчя.

- Це не я, а твоя помічниця. Але я радий, що ти покликала мене. Огляну свої володіння із задоволенням. І щодо запрошення в дупу... Звичайно, люба, куди захочеш.

Стоїть у дверях, усміхається, задоволений, як слон. Так і захотілося жбурнути в нього чимось важким, але пам'ятаю слова Енді, проти нього магію використовувати не можна.

- Віддай мої речі! Я не вдягну це убожество!

Діен розвів руками багатозначно і вийшов. Цим він хотів сказати, що вибору я не маю. Добре хоч лишив мене одну. Не вистачало ще, щоб спостерігав, як я одягаюся. І так у білизні мене застав. Нахаба.

- І не смій входити до мене без стуку! - кричу навздогін, не знаючи почув він чи ні, але підозрюю, що так.

Знайшла в гардеробі безформну фіолетову сукню. Найтемніше з усього запропонованого. До нього ще додається пояс, щоб виділити талію, але я його не вдягну. Сукня у вигляді прямокутника до самих литок мені підходить. Нічого, що річ схожа на вечірню, мені аби приховати більше тіла. Не знаю, чи це має сенс, він уже й так оглянув свої… ні-ні, ніяких його володінь тут немає. Це моє тіло. Тільки моє. І дозволю його чіпати лише одному чоловікові.

Вийшла з кімнати, у коридорі так само ясно. Передчуваю, що виведе він мене прямо до «хазяїна». Вклонятися йому не збираюся, якщо що. Мені б Енді повідомити, що зі мною все в порядку. Поки що. Тільки свого телефону не спостерігаю.

- Мені треба подзвонити.

Діен стоїть у приміщенні, схожому на місцеву вітальню. Обстановка у гавайському стилі. Звичайно, на Гаваях я не була, але саме так я їх уявляю. Плетені меблі, екзотичні фрукти у вазі на столі, дивні квіти поряд, вікна в підлогу, а за ними пальми та відблиски морської гладі.