Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Автомобіль зупиняється біля невеликого кафетерію з довгою, закритою, скляною терасою.
— Спочатку потрібно з'їсти щось солодке та обов'язково шоколадне. А також не завадить кава, — усміхається хлопець і виходить з автомобіля.
Ну що ж, виходжу також.
Від кави я справді не відмовлюся, та й десерт не буде зайвим.
Виходимо на терасу кав'ярні, і Павло відсовує для мене широке, плетене крісло.
Сідаю, розстібаю свій пуховик і видихаю. Попри жахливий холод на вулиці, тут більш-менш комфортно без верхнього одягу.
— Я повернуся через хвилину, — звертається до мене Павло та йде всередину будівлі.
Обводжу очима навколо. Темні, невеликі столики прикрашені композиціями з квітів. Зі стелі звисають чарівні, тканинні світильники нюдових відтінків, а біля високих вікон розставлено кілька дерев'яних горщиків із високими рослинами.
Вдихаю глибоко прохолодне повітря та намагаюся розслабитися. Прикривши очі, здригаюсь, коли на мої плечі лягає щось тепле.
Наді мною стоїть Павло та вкриває мене теплою ковдрою.
— Так буде краще, — усміхається хлопець.
— Дякую, — вимовляю та затягую ковдру тугіше.
Так значно краще.
Через кілька секунд нам приносять гарячі напої, які божественно пахнуть, і шоколадне тістечко.
— Спробуй. Воно дуже смачне. Тобі точно сподобається, — підморгує Павло.
Беру маленький шматочок десерту та підношу виделку до рота. Справді смачно. Дуже. Ніжне, соковите, шоколадне, але з легким фруктовим смаком.
— Дякую тобі, це дуже смачно, — дивлюся на хлопця з вдячністю.
Він повільно відпиває свою каву та не відводить погляду. Наче вивчає мене. Але мені подобається ця прискіплива увага.
— Мені приємно, що зміг догодити.
Його губ торкається усмішка, і я усміхаюсь у відповідь. Відпиваю кави та насолоджуюсь смачним, ніжним смаком солодкого американо з вершками, приправленого корицею.
— Ти зігрілася? — усміхається Павло.
А потім різко переводить погляд за мою спину. Його обличчя змінюється. Брови нахмурюються, а усмішка стає натягнутою. Не хочу обертатися, але навіть фізично відчуваю дискомфорт.
— А я вже думав, що доведеться каву на самоті пити.
Чую позаду голос Романа — і тіло реагує, наче поряд небезпека. Спокоєм уже й не пахне. Закутуюсь у ковдру сильніше і сповзаю нижче по спинці крісла.
Монастирський із гуркотом відсовує крісло біля мене і розслаблено розкидається, наче вдома.
— А ви що собі замовили? — він наближається до мене і зазирає в чашку.
Його запах врізається у ніздрі, і я перестаю дихати.
— Не очікував тебе тут побачити, — спокійно вимовляє Павло.
— Холоднеча така на вулиці, вирішив зайти, зігрітися. А ти, я бачу, все знедолених рятуєш? — хмикає Роман із задоволеним обличчям і дивиться на друга.
Сидіти на місці більше нема сил. Підводжусь, відсовуючи крісло, та опускаю ковдру на спинку.
— Дякую за каву. Було дуже смачно, — швидко кажу Павлові і йду до виходу, залишаючи хлопців за столиком.
На вулицю вилітаю, наче ошпарена. Навіть пуховик не застібнула. Мені спекотно. Тіло горить від злості.
Чому він дозволяє собі так зі мною розмовляти? Хто йому дав таке право?
Якщо раніше я ховалася, обходила його боком, то зараз цей покидьок робить мені настільки боляче, що неможливо терпіти.
Він принижує, не задумуючись, як мені від цього погано.
Підіймаю очі до неба. Починає падати мокрий сніг. Повітря стає ще більш холодним, гидким, а вітер пронизує до кісток.
Застібаю пуховик до самого підборіддя, одягаю капюшон і ховаю руки в кишені.
До автобусної зупинки йти кілька хвилин, і я пришвидшую крок, ховаючись від негоди.
Сніг змінюється дощем і хлюпає під ногами.
Ну чому не може вже падати гарний, білий сніг? Блін.
Вже неподалік видніється автобусна зупинка. Скоріше б сховатися від цієї гидоти.
Поруч з шумом зупиняється велика машина. Піднявши капюшон, впізнаю автомобіль Монастирського.
Цей ідіот мене переслідує, чи що?
Вдаю, що його не помічаю та проходжу далі по тротуару. Сподіваюся, хлопець мене не помітив.
— Батько просив підвезти тебе, — чую за спиною.
Але зупинятись навіть не думаю.
Хай йде до біса. Козел.
Помічаю, як до зупинки під'їжджає автобус, і майже біжу вперед.
— Ти не пара Павлові! — гиркає за спиною Роман.
Це змушує мене зупинитися. Стою кілька секунд і різко розвертаюся.
Просто переді мною стоїть Монастирський.
Він що, наздоганяв мене?
— Яке тобі діло до того, з ким я зустрічаюся? — шиплю, сама не впізнаючи свого голосу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок під забороною, Ясміна Лав», після закриття браузера.