Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Зустрічаєшся? — гигоче хлопець, і я зцілюю зуби, щоб змовчати.

— Мені пофіг, з ким ти та де. Але не з Павлом. Така нікчема, як ти, не підходить моєму другові.

Клубок, який з'являється у горлі від образи, починає душити. Сльози застилають очі, навіть дихати стає важко.

Розвертаюся і бачу, як автобус залишає зупинку.

Чорт.

Почуваюсь настільки безпорадною та беззахисною, наскільки це тільки може бути можливо.

Роблю кілька кроків вперед і відчуваю, як мене хапають за руку.

— Ти ще й сліпа? Автобус поїхав. Сідай в автомобіль.

Висмикую свій лікоть з хватки цього монстра та швидко йду геть.

— Дурепо, ти вже не у своїй халупі живеш. До нашого будинку йти довго доведеться, — кричить услід Роман, але я не зупиняюсь.

Краще добу йти в цьому холоді, ніж сісти в його автомобіль.

Проходжу кілька метрів, і біля мене проноситься вже знайомий кросовер.

Зупиняюсь, дивлячись йому вслід, і швидко стираю сльози, які починають капати.

Видихаю і дістаю мобільний. Може, автобус і поїхав, але ж є ще таксі.

Заходжу в додаток — і екран гасне.

— Що? Якого біса? — скиглю, розглядаючи розряджений мобільний, і кидаю назад у рюкзак.

Гаразд, можна й так машину зловити. Це останнє, що може мене врятувати.

Шукаю між конспектами гаманець — і… його нема.

Стою посеред вулиці та починаю сміятися, наче божевільна.

Без зв'язку, без грошей, вже мокра ціла й автобус поїхав.

А все через нього...

Ненавиджу ідіота...

Всім гарних вихідних 😘