Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чому саме сьогодні такий собачий холод?
Навіть погода знущається з мене. Іронічно хіхікаю та втягую носом мокре повітря. Здається, у мене вже все обличчя відмерзло. А разом із ним — пальці ніг, рук, вуха і навіть сідниці.
На щоки весь час падають гидкі сніжинки, які тієї ж секунди перетворюються на воду, від чого шкіру поколює наче голками. А все через цього козла. Якби він мені не завадив, я б встигла на автобус і вже була б вдома.
Вдома...
“Наш будинок — не твій дім…”
Згадую слова Романа — і в очах знову сльози.
Ні, не варто плакати. Принаймні на цьому холоді.
До будинку дядька Андрія ще приблизно кілометри три. Я вже покинула межі міста. Далі тільки приватні будинки й тиша. Мені не страшно, але тільки тому, що тут живуть заможні люди. Навколо світять ліхтарі, а майже на кожній ділянці розставлені камери. Так, ці люди турбуються про свою безпеку.
Чую позаду шум. Це машина, але не розвертаюся. Пришвидшую крок і йду вперед.
Автомобіль проїжджає повз і сповільнює хід. Одразу в голові картинки з трилеру, як дурненьких дівчаток ловлять на вулиці, пхають у багажник і вивозять у ліс.
Блін, я ще та боягузка. Але справді страшно стає, коли машина здає повільно назад.
Зупиняюсь та дивлюсь навколо. Високі паркани. Точно не перестрибну. Може, кричати?
Авто зупиняється біля мене, і я роблю крок до першої хвіртки поблизу.
— Ярославо Анатоліївно, доброго вечора, — чую чоловічий голос і дивлюсь на водія. Це Міша, охоронець дядька Андрія. Бачу знайоме обличчя та видихаю.
— Добрий вечір, — вимовляю тихо. Губи так змерзли, що я їх майже не відчуваю.
— Чому ви тут? Сідайте в автомобіль, я вас відвезу додому. — хлопець обходить авто та відчиняє для мене дверцята.
Довго не роздумую. Швидко сідаю в салон і вдихаю приємний, смачний запах. У ноги дме тепле повітря, пальці починають відмерзати та боліти, а в носі стає мокро. Розстібаю пуховик та відкидаюсь на спинку сидіння.
— Дякую, що ви зупинилися, — кажу тихо, вже трошки зігрівшись.
— Тільки чому ви йшли пішки — не розумію, — спокійно вимовляє охоронець.
— На автобус не встигла, телефон розрядився. А гаманець я десь загубила.
Міша мигцем дивиться на мене, і його губи розтягуються в усмішці. Він симпатичний хлопець. Очі гарні, добрі, обличчя таке приємне. Навколо дядька Андрія хороші люди. Крім одного.
Автомобіль заїжджає на територію заміського будинку, і у дворі бачу машину Романа. Шкірою біжать мурашки, і я застібаю блискавку куртки.
— Ще раз дякую вам, — кажу з усмішкою Михайлу та виходжу на двір.
Швидко йду до будинку. За кілька метрів від входу зупиняюся. Мене трусить. Підіймаю очі вгору і бачу на балконі Романа. Він стоїть, спершись ліктями на поручні, і дивиться на мене впритул. Його погляд обпікає.
Ковтаю в'язку слину і біжу в будинок. Внизу стикаюся з мамою та дядьком Андрієм. Вони збираються в ресторан. Не збираюся їм заважати, тому швидко кидаю вітання у їхній бік і пояснення, чого затрималась, та йду до своєї кімнати.
Все, що я хочу — це гаряча ванна. І тепле ліжко.
Проходжу порожнім коридором і молюсь, щоб Роман залишався у своїй кімнаті. Сьогодні в мене немає більше сил витримувати його напади. Але день явно не мій. Тому що за кілька метрів від моїх дверей у коридорі з'являється хлопець. Він спирається спиною об стіну та явно чекає мене.
На мить завмираю. Бігти назад? Ні, не варіант. Набираюся сміливості та йду вперед.
— Що, ти тепер з охоронцем мутиш? — кривиться Монастирський, спостерігаючи, як я наближаюся.
Пропускаю повз вуха його слова. Такими дурницями йому мене не зачепити. Підходжу до своїх дверей, і Роман кладе руку, закриваючи мені вхід.
— Правильно. Мишко — це саме твій варіант, — фиркає Роман.
Стискаю руки в кулаки й зі всієї сили відштовхую хлопця убік. На диво, він не пручається, не відбивається. Просто зі сміхом робить крок назад і спирається спиною у двері своєї кімнати.
— Іди до біса, — гарчу крізь зуби та ховаюся за своїми дверима.
Відразу йду у ванну. Там же кидаю на підлогу пуховик. Вмикаю у крані гарячу воду, набираючи ванну, і швидко скидаю одяг. Мене всю трусить. Пальці болять, обличчя пече, а дихати боляче. В очах сльози, у горлі — клубок, а в грудях гризе образа.
Як мені витримати життя в одному домі з цим монстром?
Опускаюся в гарячу воду і хочу глибоко вдихнути, але мені настільки боляче в грудях, що тисне кашель. Голова жахливо починає боліти.
Не виходить ніяк зігрітися, і я опускаюся нижче у воду, залишаючи на поверхні тільки голову.
Я втомлена, і нема сил навіть закрити кран. Шум води починає нервувати, але я просто лежу. Вдихаю гаряче повітря й опускаю руки у воду.
Очі болять, хочеться їх заплющити. Хоч на секунду.
І я це роблю....
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок під забороною, Ясміна Лав», після закриття браузера.