Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 — Що ж ти за дурепа така? — крізь дивний шум чую голос Романа у вухах.

Мені дуже важко дихати, наче хтось душить. Відчуваю, як мене тягнуть кудись.

Холодно... Боляче...

Намагаюсь щось сказати, але сил немає.

— Ну ж бо... Дихай! — це кричить Монастирський.

Він близько, над моїм вухом. Хочу розплющити очі, але не виходить. Але намагаюся з усіх сил. Раптом відчуваю пекучий біль на щоці.

Що це? Ляпас?

Він що, вдарив мене?

Збираю крихти сил і ледь розплющую очі. Не можу роздивитися обличчя, але відразу ловлю фігуру Романа. Він нависає наді мною.

Чому так важко дихати? Пробую говорити й закашлююсь. Випльовую воду та не можу ніяк зрозуміти, що відбувається.

— Нарешті. Давай, дівчинко. Дихай же...

Хлопець підіймає мене і допомагає сісти, притримуючи за спину.

Дихати стає легше, але відчуття таке, наче в горлі щось стоїть. Кашляю, намагаючись прочистити шлях для повітря, і випльовую воду.

— Молодець.

Роман ніжно погладжує моє обличчя.

Підіймає пальцями підборіддя, і я зазираю в його очі. Такий погляд… дивний. Ніжний...

Він гладить мої руки, підтримує за талію, поки я пробую віддихатися.

— Жива. Як ти? Щось болить? — тихо питає хлопець, розглядаючи мою шию, та опускає очі нижче.

Проходжу поглядом по своєму тілу і розумію, що закутана в рушник, який ледь прикриває груди.

Згадую, як приймала ванну. І не можу зрозуміти, як опинилася на підлозі в спальні.

Притискаю до себе рушник і розглядаю мокру плитку у ванній кімнаті. Вона не просто мокра. Там повно води.

Я кран не закрила?

— Голова… — шепочу, зажмурюючи очі.

— У тебе температура, — тихо вимовляє Роман.

Хлопець підіймається на ноги. Роздивляюсь його мокрий одяг і розумію, що він витягав мене з води.

Більше нема сил ні про що думати.

Монастирський нахиляється та підіймає мене на руки. Притискає до своїх грудей, і, щоб не впасти, я чіпляюся рукою за його шию.

— А зараз у ліжко. Я принесу ліки. І ти поспиш.

Він вкладає мене на ліжко, повільно опускаючи на м'який матрац, і розглядає з ніг до голови. Навіть не можу уявити, як зараз виглядаю.

Натягаю рушник на груди та підтискаю коліна.

Сподіваюся, нічого зайвого видно не було.

Роман розвертається та бере в руки теплу ковдру. Накриває нею мене та нависає зверху. За кілька сантиметрів від мого обличчя.

Його важкий подих торкається моїх губ, і в моїй голові виникають якісь дивні думки.

Але це безглуздя, і я швидко все списую на мій стан.

— Який я радий, що все ж увійшов у твою спальню. Потрібно робити так частіше, — шепоче Роман.

Він нахиляється ближче, і я зажмурюю очі. Навіть не дихаю.

— Я швидко, а ти лежи, — каже хлопець, і я відчуваю, як прогинається диван, а потім — гуркіт дверей.

Він пішов.

***

Розплющую очі. Вже ранок.

Зовсім трохи болить голова, важко ковтати слину і ніс повністю закладений. Сідаю на ліжку, спостерігаючи, як моїм тілом сповзає ковдра. А під нею немає одягу.

Згадую, як мене торкався Монастирський. Як ніс на руках до ліжка. Його подих.

Фух, що це за дурня?

Переводжу погляд на тумбочку поряд із ліжком та бачу склянку з водою і пігулки. Огортаю себе ковдрою та сідаю, опускаючи ноги на м'який килим. Дивлюся на двері ванної кімнати.

Вода. Пам'ятаю залиту підлогу.

Швидко йду до дверей, відчиняю і бачу суху плитку.

Не розумію, як так вийшло, що я опинилася поза ванною. Я заснула у воді?

Голова починає боліти сильніше, здається, у мене жар. Приймаю ліки, які лежали переді мною, і знову лягаю на подушки.

За хвилину у двері кімнати стукають, і я швидко натягую ковдру до шиї.

Переді мною з'являється Марина — хатня робітниця.

Жінка років тридцяти п'яти, з темним волоссям, карими очима та пухкими губами. У темно-коричневій формі та білому фартусі поверх спідниці.

— Доброго ранку. Добре, що ви прокинулися.

Вона заносить тацю з високою тарілкою на ній та чашкою, з якої підіймається пара.

— Добрий ранок, — трохи розслабляюся.

Жінка ставить на тумбочку тарілку, у якій гарячий бульйон, а поряд — чашку з чаєм.

— Випили пігулку? Це чудово. Тепер температура повинна швидко впасти.

— А звідки ви знаєте, що в мене температура?

— Роман Андрійович сказав принести вам ліки. І їжу. Попередив, що ви захворіли.