Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дзвони ще трохи подзеленькали та змовкли, залишивши гнітюче враження. Всі Орзові намагання підняти у загоні настрій, схоже, зійшли нанівець.
— Добре, готуйтеся, — кинув він підопічним і попрямував до ватри, аби подивитися, /чи не вирушили приречені до Оберігаючого/
як там почуваються поранені.
Приморець своє вже віджив. Він нерухомо лежав, і хоча тіло його ще зберігало тепло, але тепло це було позиченим у вогнища. Довговолосий світлий хлопчина, що сидів поруч із пораненими, повільно підвів очі на Вітіга та повідомив:
— Помер. Можете не перевіряти.
Ох, не подобається мені твій настрій, парубче. Нічого, там побачимо.
— А другий?
Можна було і не питати. Раб, як не дивно, ще дихав, нехай і слабо. Але йому лишалося не більше кількох годин.
Орз схилився над ним і поклав руку на плече, аби привернути до себе увагу. Червоні повіки ворухнулися, раб подивився на офіцера цілком свідомо, але говорити нічого не став. Чекав, поки щось скаже Вітіг:
— Послухай, ти мусиш дещо зробити. Розумієш? Кивни, коли так.
Світловолосий кивнув.
— У нас є коні. Відпускати їх я не хочу — мало що може трапитися, — раптом не проб’ємося і комусь доведеться повертатися, — але і прив’язувати — також не хочу. Коні ж ні в чому не винні. Коротше, я зроблю довгий повід і дам тобі, гаразд? Якщо ми до світанку не повернемося, відпустиш їх.
Раб повагався, але погодився:
— Тварини дійсно не винні, офіцере.
— Дякую, — Вітіг поплескав його по плечу та підвівся.
— Ну що, всі готові?
Безглузде запитання.
За допомогою Вітіга зробили повід потрібної довжини та передали рабові. Потім Орз глянув на небо і наказав «Уперед!».
Місяць поки не зійшов; може, встигнемо.
Безумовно, у півничан мають бути якісь засоби для освітлення Кріни, але це з’ясується тільки, коли прориватимемося. Допоможи Оберігаючий, щоб не надто пізно.
П’ятнадцятеро підійшли до входу в ущелину й завмерли. Зір поступово звикав до темряви, і незабаром вони вже розрізняли стіни Кріни, її дно та вайлуваті валуни, розкидані тут і там. На деяких, втягнувши у плечі лисі голови, сиділи грифи.
— Йти один за одним, — тихо наказав Вітіг. — Не галасувати. Розмовляти тільки у крайньому разі. Ходімо.
Для зручності він розбив увесь шлях на декілька невеличких ланок-переходів. Перша — від входу в ущелину до найближчого валуна з грифом. Природно, поряд із птахом він проходити не збирався, але все одно ця частина була вирішальною. Сполохається стерв’ятник і почне галасувати так, аби це могло привернути увагу вартових на вежах?
Гриф дрімав. Ситий і тому — лінивий, але достатньо чутливий, він підніс голову та повертів нею. Птах чув якісь звуки, але, через довколишню темряву, не бачив їхнього джерела. Все-таки гриф — денний падальщик, і його зір вночі майже ніякий. Зазвичай грифи ночують у якихось безпечних місцях, у гніздах або на неприступних скелях. Вони б і сьогодні вирушили туди, але важко злетіти, коли твоє черево по зав’язку набите м’ясом.
Люди завмерли — навіть раніше, ніж Вітіг встиг віддати наказ. Неодмінно треба було дочекатися, доки птах заспокоїться.
Гриф ще трохи покрутив лисою головою, потім, певно, вирішив, що небезпеки немає, і знову задрімав.
Загін рушив далі.
Чим далі вони заглиблювалися, тим нервовішими ставали птахи; до того ж, у кожному наступному переході люди ризикували переполохати все більше стерв’ятників.
Потім на Північно-Західній несподівано спалахнуло світло — відразу на кількох балконах, — і промені, які взагалі незрозуміло звідки взялися, вп’ялися у масивне тіло темряви. Перелякано скрикнули грифи.
Вітіг не знав, чи радіти цьому, чи клясти все на світі. Орз люто поглянув на своїх людей і мовчки, одними очима, наказав не ворушитися.
Що робити? Оберігаючий, що робити?!
Незрозуміло, чому так довго півничани збиралися… хоча, ні — все ясно, як божий день. Дали нам шанс виповзти зі схованки, а тепер осліплять та знищать раніше, ніж встигнемо щось вдіяти.
Перший промінь, найдальший, заворушився.
На Північно-Східній рухалися, шуміли — схоже, там теж збиралися запалити вогні.
Але перш, ніж півничани встигли це зробити, один із солдатів не витримав. Із гучним істеричним криком він помчав уперед, розмахуючи руками та сполохуючи сонних падальщиків. Ущелину наповнили різкі звуки і світло.
Решта маленького загону зметикувала, що ховатися далі не має сенсу, — і побігла. Вітіг вилаявся, впав. Він не міг кричати, бо його почули б у вежах, і тому Орз зробив єдине прийнятне у цій ситуації: піймав когось за ногу та різко смикнув на себе.
Людина впала, застогнала.
— Лежати! — несамовито прошепотів Вітіг. — Роби вигляд, що ти — здохляк.
Потім він спробував ухопити ще когось, але останній із втікачів інстинктивно вивернувся та помчав далі.
Ідіоти! Які дурні!
Вітіг був несправедливий у своїй оцінці і добре розумів це. Складно думати та тверезо міркувати, коли навколо гинуть твої соратники, а згори в будь-яку мить може налетіти смерть, що перетворить тебе на смердючий шматок м’яса.
В південних вежах також запалили вогні. Полетіли перші стріли.
Лучники не поспішали, довго прицілювались і відпускали тятиву лише тоді, коли були певні, що стріла відшукає жертву.
Відшукували.
Жоден із втікачів не пробився до своїх.
— Боже! — перелякано прошепотіли поруч. — Що тепер?
Орз поглянув на світловолосого хлопчину, який завмер праворуч та попереду.
Ну і питаннячка у тебе, парубче.
/зміщення — промені над вежами/
Несподіване гудіння дзвонів не дозволило Пресвітлому заснути, і Талігхіл встав з ліжка роздратований: Що за демон?!
Храрріп, котрий чергував біля дверей кімнати, пояснив. Звинувачувати у гаморі треба Хранителя Північно-Західної — пан Лумвей вирішив, що прийшов час обмінятися з іншими вежами якимись повідомленнями. От і обмінювалися.
Схоже, безсоння стає для тебе хронічною хворобою, — іронічно подумав правитель, потираючи спітнілі скроні. В кімнаті було душно та трохи смерділо, от тільки не второпати, від чого. Трупи ще не повинні так тхнути смердотою, та й стерв’ятники сьогодні як слід попрацювали. Що ж тоді?
Він пройшовся кімнатою, відшукуючи (вірніше, винюхуючи) джерело дискомфорту. Потім здогадався. Так і є! Вузький лаз між двох каменів та купка мишиного посліду. Вже й сюди залізли! Тьху, яка гидота!
Талігхіл наказав охоронцеві попіклуватися, аби нору заліпили, а сам вийшов з кімнати страшенно лютий. Він хотів зазирнути до казарм Вільних Клинків, але потім передумав та попрямував нагору, до дзвіниці.
— A-а, це ви, правителе, — всміхнувся йому пан Лумвей, простягаючи руку, аби допомогти Талігхілові піднятися на майданчик. — Знову не спиться?
— Дзвони.
— Ну, зрозуміло. Нічого, незабаром звикнете до всіх цих дрібниць, будете спати як мертвий.
Пресвітлий змовчав. Його увагу привернули дивні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина друга», після закриття браузера.