Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Такому відносно вільному дотриманню статуту сприяло й політичне становище. Хуміндар на ті часи був все ще порівняно молодою державою, яка щойно стала на ноги і складалася із різнорідних — як етнічно, так і мовно — племен; і ніким не розглядалася як конкурент-противник Ашедгунові. «Хто? Хуміндар? Не жартуйте!» Перший (і наступні) правителі цієї держави принижено запрошували Пресвітлих відвідати хумінську столицю і тим демонстрували своє підпорядкування Ашедгунові. Пресвітлі їздили, приймали дари, благоволили. Загалом, на зміну нападам диких племен (проти яких, власне, і було побудовано вежі) прийшла цивілізована (майже) держава, з котрою, як виявилося, вигідно підтримувати мирні стосунки. Декому, звичайно, це не подобалося, але в основному ашедгунці сприймали таку метаморфозу схвально. Нарешті на континент-острів прийшов довгоочікуваний спокій.

Коротше, Обхад, який опинився в Північно-Західній, дуже швидко занудьгував. Тоді, в часи своєї химерної юності, він гордо носив репутацію сміливця. А такі речі, як репутація, потребують постійного підтвердження, інакше подібний статус дуже швидко переходить до іншого спритника. Можливості? Як правило, такі ж зелені ровесники, для яких всі ці штуки із репутаціями мають значення, не залишають вас без уваги, і піддрочок ви отримуєте більше, ніж задосить.

Не багато хоробрості потрібно, щоб грубіянити офіцерам або під час переклички замість «Я тут» зобразити «благородну відрижку». Це трюки, за які себе перестаєш поважати. Майбутньому тисячникові треба було дещо значніше.

Про що розмовляють солдати в казармах? Правильно, про протилежну стать. Ні, не сумнівайтеся, кухарі сумлінно підсипають у суп спеціальний порошок, котрий знешкоджує певну кількість думок подібного спрямування. Але — по-перше, суп можна і не їсти, тільки вивудити шматки м’яса та різної там зелені, а по-друге, жодні порошки, були б вони навіть тричі «спеціальними», не перетворять нормального здорового мужика у повноцінного імпотента, чиє коло інтересів не поширюється далі, ніж «пожерти» та «помахати мечем». Отож, яких би зусиль не докладали кухарі з медиками, розмови у казармах ведуться перш за все навколо жінок: спогади, поради, філософські розмірковування з приводу та без приводу, байки типу «а я от чув».

— А я от чув, — зітхнув Нірих, — горці щомісяця, коли на небі — молодик, — влаштовують оргії. Збираються всім селищем, і кожен обирає ту, яку хоче. Ну і…

— Ти бачив? — презирливо запитав Обхад. Він не любив цього вискочку, як не любить будь-який лідер свого найсильнішого конкурента. Щоправда, Нірих був великим базікою, і тому його поважали менше, ніж Обхада.

Тепер вискочка хмикнув та постукав зігнутим пальцем по лобі:

— А ти поміркуй! Горці ж туди нікого не пускають. Але люди бувалі, сміливі, змогли пробратися та розповідали. Звичайно, на такий ризик не кожен…

— Коли не помиляюся, завтра молодик, — недобре посміхаючись, зауважив Обхад. — Саме час розім’ятися.

Звичайно, не могло бути й мови про те, аби залишити вежу звичайним шляхом, через підземний хід. Але друзі допомогли: звісно, у Південно-Західній мали в запасі певну кількість мотузяних драбин — одну з них і «позичили» на ніч. Прихопивши найнеобхідніше, Обхад спустився в ущелину і поквапився до північного виходу, аби стежинами дістатися на перевал Анг-Силіб та послідкувати за щомісячними оргіями горців.

Смішно подумати! Його спіймали за годину і привели у селище — яке мирно собі спало й не підозрювало, що мусить займатися у ці нічні години всілякими сексуальними витребеньками. А молодий ятру, почувши про те, по що прийшов до них ашедгунець, довго та образливо сміявся. Батько веселуна, щоправда, зупинив синочка. Урешті-решт, що знають півничани про горців?..

Обхада відпустили. Навіть подарували списа, щоб міг сказати: був, бачив; навіть сувенір приніс.

Але він тоді промовчав — бридко було пліткувати про нормальних людей. Тицьнув списа у руки ошалілого Ніриха та пішов до карцеру (Хранитель якось дізнався про авантюру). Після цього випадку авторитет Обхада надзвичайно зріс, та незабаром майбутній тисячник залишив Північно-Західну, і події давньої ночі поступово відійшли у минуле.

А от ім’я молодого ятру-веселуна мимоволі запам’яталося: Ха-Кинг.

/зміщення — жовтий блиск в очах чорного пугача/

Орз Вітіг ще раз оглянув своїх підопічних. Сутеніє. Треба щось вирішувати.

Узагалі-то, і вирішувати нема чого. Залишатися тут, на території ворога, без провіанту, без фуражу для коней, і чекати, доки свої пройдуть ущелину?.. Безумство. До того ж, за таке по голівці не погладять — зараз кожна людина на рахунку. Данн, напевне, і так божеволіє, намагаючись розв’язати задачку півничан.

Непоганий він чолов’яга, Охтанг; трохи, щоправда, ризиковий, але це навіть на краще.

Грифи так і сновигали по небу, наче чайки біля берега, коли на нього від туги викидається очманілий кит.

Двоє чудом уцілілих коней трохи заспокоїлися, але ніздрі їхні все одно несамовито роздувалися, відчуваючи запах смерті. Вітіг наказав рабам обмотати копита тварин ганчір’ям. Він ще не був певен, чи ризикне взяти звірів із собою — вони необережним звуком могли розсекретити задум — але чимось треба було відволікти людей. До того ж, впевненість, що Вітіг вірить: усі, навіть тварини, повернуться назад, — могло б трохи підняти поганий настрій маленького загону.

Але повернуться точно не всі.

У невеличкій печерці, яку вони використовували як тимчасове укриття, палало вогнище; поряд лежали поранені. Двом, схоже, незабаром належало назавжди вирушити під турботливу правицю Оберігаючого. Світловолосому рабу стріли пошкодили легеню, воїну з приморських країв у голову влучив камінь. Тепер у солдата різко погіршилося самопочуття, з носа текла кров, він не відповідав на звертання. Орз не був лікарем, але бачив: їм не вижити. Брати їх із собою у прорив — дурість, якої він робити не збирався.

— Смеркає, — сказав хтось. — Боже, там, напевно, повно грифів!

Вітіг різко повернувся.

— Я б порадив тобі боятися півничан, а не птахів. Кури з великими крилами навряд чи нам загрожуватимуть. Вони зараз не агресивні, ситі, а от у нас ще буде можливість перетворитися на їхню поживу, коли боятимемося якихось там грифів.

Несподівано забемкали дзвони. Важке гудіння наповнило ущелину й вилилося за її межі. Почулися окремі занепокоєні ляскання крильми — падальщиків сполохали.

Вежі перемовляються між собою. Можливо, просто обмінюються ввічливим «у нас все гаразд, а у вас?». Але ймовірніше, мова йде про «південців, що проскочили до північного проходу», і мова ця дуже проста та