Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Так, Вітігу, а що далі?

Орз відвів свій маленький загін (сімнадцять людей, із них — п’ятеро поранених) далі від веж і дозволив зупинитися. Двоє, в яких у цій сутичці дивом вціліли коні, спішилися, решта просто попадала на землю. Так, семеро із сімнадцяти — раби (троє — поранених), решта — солдати. А чого ти чекав, Вітігу, га?

— Що тепер? — перелякано запитав один із воїнів, довговолосий світлий хлопчина, років двадцяти — двадцяти трьох. Він зиркнув на ущелину й здригнувся: там іржав поранений кінь, який ніяк не міг померти.

Ну і питаннячко в тебе, парубче. В яблучко.

— Чекати ночі, — звелів Орз. — Вночі пробиратимемося до своїх.

Він здогадувався, що швидше за все ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Півничани у вежах не ловитимуть ґав, будьте певні. Але про це потурбуємося згодом.

Нарешті поранений кінь замовк.

Тиша знову заспокоєно вмостилася та задрімала.

/зміщення — сонячний блик у краплині крові на клинку/

Обхад пильно спостерігав за побоїщем. Він дивився згори на метушливих людей в ущелині, на спокійних стрільців на балконах Південно-Східної. Потім відійшов до попелища вчорашньої ватри й умостився на колоді, де було розстелено дорожній плащ.

— Хумінів майже знищено, — повідомив Джулах.

Обхад здивувався:

— Ти очікував іншого? Кінець цієї різанини можна було передбачити задовго до початку.

— Здається, вам подобається війна, — зауважив жрець Ув-Дайгрейса, відходячи від краю Коронованого. — Дивно.

— Нічого дивного. Я люблю ризик, а війні він властивий так само, як і багатьом іншим проявам життя… та смерті. Але у війни є багато інших… аспектів, які я ненавиджу. Втім… облишмо це, гаразд?

Джулах не відповів. Він знову дивився на те, що відбувалося внизу. Судячи зі звуків, там уже все скінчилося, і тільки самотній крик піднімався ниткою жертовного вогнища до хмарин — і вище, до неба, сьогодні дуже яскравого, майже прозорого.

— Деяким пощастило врятуватися, — промовив жрець. — Частина хумінів повернулася у табір, частина — перейшла ущелину. Звідси, щоправда, їх майже не видно.

Можливо, все це підлаштовано спеціально? І ті, хто перейшов на цей бік, спробують знайти інший прохід? Навряд чи… Але варто переговорити з ятру.

— Скільки їх?

Певно, жрець думав про те ж.

— Близько двадцяти. Є поранені. У північних вежах не чекали такої спритності, але врешті-решт зрозуміли, що до чого, і зробили спробу виправитися.

Що ж, цілком може бути…

— Гадаю, нам слід прогулятися вниз, — зауважив Обхад. — Треба поговорити із горцями.

Джулах мовчки знизав плечима і продовжував споглядати картину побоїща.

— Що там? — запитав тисячник, уражений цією мовчанкою.

— Хуміни заворушилися в таборі. Схоже, вони готуються до облоги. Валитимуть дерева — і т. ін. У них із собою кілька невеличких балістоподібних машин.

— А ви очікували пам’ятник Ув-Дайгрейсові у повний зріст? — мугикнув Обхад.

Джулах смикнувся.

От я тебе і зачепив, парубче. Краще б тобі не забувати про те, хто тут хто.

— Я гадаю, час вирушати вниз. Не хочу повертатися у сутінках — на цій стежині можна спокійно переламати собі кістки.

— Мені здається, це не обов’язково, — вимовив Джулах.

Він опинився несподівано близько до тисячника, і це останньому дуже не сподобалося. Обхад звик чути, коли хтось до нього наближається.

— Що ти маєш на увазі?

За звичкою, що страшенно дратувала тисячника, жрець промовчав і почав повільно спускатися вниз стежиною. Пройшов трішки, зупинився та хаотично замахав руками, наче несподівано з’їхав з глузду й почав вважати себе вітряком.

За кілька хвилин Джулах піднявся назад.

— Невже думаєте, що нас залишили тут без нагляду? — в його голосі не було й тіні насмішки, але — проковтни демон! — саме нею й тхнуло від цих слів — так з-під дверей різниці тхне кров’ю та смертю, навіть якщо ти не бачиш розпанаханих сокирою туш.

Цього разу прийшла черга Обхада змовчати.

Аби не виглядати… демон! цей хлопець починає мене дратувати! — аби не виглядати повним бовдуром, він відійшов до краю Коронованого та мимоволі зазирнув на дно ущелини. Якщо ніхто не займатиметься вбитими, з часом там почне нестерпно смердіти. Втім, дивись-но, стерв’ятники, здається, вже тут.

Із небес, повільно й велично, немов вельможі, запрошені на урочисту зустріч до Пресвітлого, спускалися грифи. Один, найнахабніший, забив крильми та впав просто на зубець Коронованого, неподалік від тисячника. Наче розуміючи, що люди потребують їхньої допомоги, птах не боявся Обхада, котрий стояв неподалік. Гриф схиляв голову то в один, то в інший бік, придивляючись до трупів внизу. Обравши з його точки зору найкращий, птах ринув туди, де вже трапезували його товариші.

В Південно Східній хтось із молодих хотів підстрелити кількох птахів, але його спинили. Аби хоч ці стерв’ятники впоралися із мертвими. Інакше за кілька днів (а за такої спекоти — й раніше) неприємний запах стане неодмінною складовою буття гарнізонів усіх чотирьох веж.

— У нас гості, — тихо повідомив Джулах.

Тисячник обернувся.

Поряд із жерцем стояли троє ятру. Скільки дивлюся, стільки дивуюся. Ну чому вони всі — наче на одне обличчя.

— Нехай камінь під вашими ногами завжди буде надійним, — вимовив один із горців. — Чи все гаразд?

Обхад виклав свої підозри.

Ятру кивнув:

— Передам Ха-Кингові. Якщо виникнуть ще якісь ускладнення, повідом.

Вони рушили, попрощавшись.

— Ти мав рацію, — сказав тисячник, — вони дійсно слідкують за нами.

Обхад чекав від жерця чогось на зразок «це зразу було зрозуміло» або «я й сам не був певен у цьому до кінця», але той лише знизав плечима та, підхопивши сокирку, заходився збирати хмиз на ніч.

До вечора було ще далеченько. Але остаточно стало зрозуміло, що сьогодні битв більше не планується (якщо ту різанину можна назвати битвою). А от вночі слід бути напоготові — напевне частина хумінів, які прорвалися на північ, спробує повернутися.

Тисячнику мимоволі пригадалося, як він минулого разу потрапив у ці краї. Та історія майже забулася за теперішніми подіями, бачить Ув-Дайгрейс, їх вистачило б на кілька доль якогось звичайнісінького солдатика, ще й лишилося трохи, — …забулася, але тепер мимоволі виринала на поверхню свідомості, як виринає з дна Ханху крокодил, що відчував запах ослабленої антилопи.

У ті роки гарнізон Північно-Західної не мав особливих «напружень» у плані муштри й подібної рутини. Тобто, муштра, звичайно, була (все-таки