Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Ось вона, вбийте її або я вб’ю вас усіх…

Сука перестала скавучати. Дівчинка плакала в кімнаті, в якій її замкнув батько.

— Няня! Нянечка! Не вбивайте її, тату, не вбивайте, хай вона повернеться у своє тіло. Якщо ви її не вб’єте, я вам в усьому зізнаюся, клянуся…

— Замовкни. Тобі нема в чому зізнаватися.

Чоловіки вийшли надвір, щоб роздивитися закривавлене тіло. Прибити її виявилося неважко, вона виглядала втомленою, тремтливо скрутившись у клубок під вікном дівчинки — у цьому згодом робітники запевняли десятьох сеньйорів, які розглядали шкуру жовтої суки. Тепер треба було позбутися тіла відьми. Вона була ні жива ні мертва, проте все ще могла становити загрозу: «Якщо тіло відьми поховати, то це отруїть родючу орну землю на багато-багато літ, тому її треба позбутися по-іншому», — сказав касик. Він наказав прив’язати тіло чаклунки до дерева і шмагати його доти, доки вона не прокинеться й не зізнається всім у своїх злочинах. Посічене батогами тіло стікало кров’ю, але відьма не розтулила ні очей, ні рота, проте вона все ще дихала, замкнена у відмінному від життя і смерті місці. Нічого більше не залишалося, окрім як зрубати дерево. Тоді дев’ятеро братів разом зі своїми орендарями й орендарями з сусідніх угідь віднесли тіло відьми до ріки Мауле і кинули його у воду разом із деревом, щоб вона не втонула.

Касик залишився вдома. За годину після того, як вщух гамір людських голосів, він вирушив разом до столиці з донькою. Він віддав її в монастир, де черниці-самітниці мали про неї подбати. Ніхто, навіть дев’ятеро її братів, попри своє сильне бажання, ніколи її більше не бачив.

Тим часом уздовж берега річки Мауле вершники переслідували тіло, що спускалося донизу за течією. Якщо вони бачили, що тіло наближалося до берега, віддаляли його жердинами. Коли течією починало його відносити на середину річища, вони підтягували його баграми. Увечері тими ж самими баграми вони спирали відьмине тіло об берег, розсідлували коней, запалювали багаття, вечеряли, розлягалися на своїх накидках чи пончо і перед сном розповідали казки про відьом та інших потвор, чиїх облич набувають страхи о непевній порі. Вони розповідали все, що знали про відьом, все, про що пошепки переповідали з покоління в покоління — хтось колись казав дідові одного з них, що аби вчинити з іншими відьмами оргію, слід спочатку поцілувати член козеняти, — а ще вони говорили про страх, страх давнішній, нинішній і вічний, — западала тиша, і щоб віднадити постаті, які виринали з темряви ночі, вони втішалися, адже, на щастя, цього разу відьмам не вдалося вкрасти гарну доньку касика, бо ж цього вони прагнули, вкрасти її, щоб зашити їй дев’ять отворів у тілі й перетворити на імбунче[12], адже саме тому, саме щоб перетворити їх на імбунче, відьми викрадають невинних дітей і ховають у своїх підземеллях, їм зашивають очі, стать, рот, ніздрі, вуха, зашивають усе, їм не стрижуть волосся й нігті на руках і ногах, з них роблять недоумків, — цим брудним і вошивим бідолахам ще гірше, як тваринам, вони лише підстрибуючи кульгають, коли п’яні чаклуни й відьми наказують їм танцювати… чийсь батько колись говорив із одним чоловіком, котрий казав, що якось бачив імбунче і через страх йому відняло половину тіла. Загавкав пес. Перелякані голоси знову огортала тиша. Заспані очі селян загорялися, коли полум’я вогнища перемагало тінь від крисів їхніх солом’яних капелюхів.

Наступного дня вони зрання сідлали коней. Відв’язували стовбур і протягом всього наступного дня під променями сонця пливло тіло відьми течією поміж лисих пагорбів. Від хутора до хутора ширилася новина про те, що відьму нарешті спіймали, і що комарка[13] тепер буде вільна від заклять, що жінки тепер матимуть нормальні пологи і що більше не буде повеней, і поки вершники рухалися за течією, до них долучався цілий легіон місцевих селян і колонів[14]. Ще до заходу сонця стало зрозуміло, що море вже близько. Річка ставала ширшою і спокійнішою. Завиднівся якийсь острівець. Піски почали зм’якшувати береги річки. Вода із зеленої стала сіруватою, аж доки в далині не завиднілися чорні скелі й біла лінія хвиль на мілині.

Дев’ятеро братів затягли з човна баграми й мотузками відьмине тіло на мілину — течія порозривала їй одяг і поскуйовджувала волосся. Риби, що відкусили її плоті, плавали мертві довкола човна. На кручі біля моря зібрався натовп із піших чи верхових орендарів, колонів, місцевих мешканців, витріщак і дітей зі своїми собаками. Пізно ввечері вітер, який роздмухував пончо дев’ятьох братів, доніс до всіх їхній тріумфальний крик — нарешті відьмине тіло проковтнула гора запаморочливих морських хвиль. Залишилася тільки маленька цятка, яку гнав геть по золотистих водах моря західний вітер. Вершники почали поволі рушати додому. Кожен вертався до свого села чи ранчо, здобувши жаданий спокій і вгамувавши страхи, адже в комарці нарешті мали скінчитися лихі часи.

Я сказав, що того вечора на кухні старі, не пам’ятаю, котра з них, та це й не важливо, розповідали приблизно цю байку, бо чув я її стільки разів й у стількох суперечливих версіях, що всі вони перемішалися між собою. Згідно з деякими з них, братів було не дев’ятеро, а семеро чи троє. У версії, яку розповідала Мерседес Барросо, робітники, перелякані гнівом касика, забили першу-ліпшу суку, щоб показати йому її шкуру, а справжня жовта сука залишилася живою. Незмінним завжди залишалося головне: широке батькове пончо затуляє двері й непомітно ховає благородну персонажку, усуваючи її з оповіді, зміщуючи основну увагу на помсту селян старій бабі. Остання, другорядна персонажка, як і будь-яка інша стара, трохи відьма, трохи звідниця, трохи повитуха, трохи плаксійка, трохи знахарка, слуга, позбавлена індивідуальної психології та власних рис, заміняє сеньйориту на передньому плані розповіді в цій байці, спокутуючи неймовірно тяжку провину, якою є зв’язок із забороненими силами. Ця байка, яку розповідають по всій країні, походить із земель на південь від Мауле, де родина Аскойтіа володіла своїми маєтностями ще з колоніальних часів. Інес, певна