Читати книгу - "Тримай мене міцно"

убік і почав спостерігати за Марією. Птахи обступили її з усіх боків, вони вдячно гуркотіли, цвірінькали, клекотали, радіючи новому дню. Сонячні промені розбризкували золотаві відблиски на її волоссі, засліплюючи, неначе скарб мореплавців. Мольфар мовчки повернув обличчя до Захара, і його погляд став тривожним. Захар підняв очі на Божедара. Невидимий дріт протягнувся через галявину від однієї свідомості до іншої. Слова не потрібні, коли достатньо погляду. Захар піднявся і пішов до Марії. Вона обернула до нього щасливе обличчя, її очі випромінювали радість моменту буття. Захар був не в силах опиратися цій посмішці.

— Ти можеш повернутися додому, якщо хочеш. Але в десять ми маємо бути біля музею.

— Добре, я повернуся вчасно.

Марія заглянула в синю прірву його очей і одразу загубилася там. Вона із зусиллям перевела погляд на голуба, який саме всівся їй на плече. Захар підійшов до неї і простяг птаху долоню. Голуб слухняно переставив на неї лапки. Марія обережно вийшла із пташиного кола, підняла руки, і через секунду голубиця злетіла у повітря. Вона зробила декілька прощальних кіл над галявиною і піднялася вище у небо.

* * *

Богдана швидко опустилася на алею перед історичним музеєм. Вона набула людського вигляду та огляділась, уважно роздивляючись навкруги. Цікаво, чи ніхто не бачив цього дивовижного дійства? Наче ніхто. Дівчина полегшено зітхнула і пішла до дверей будівлі. Робочий день уже почався, тож співробітників музею на алеї не було. Навряд чи її дводенна відсутність когось стурбувала. Дівчата із гуртожитку давно звикли до постійних походів, парашутних стрибків, сплавів та інших подібних варіантів проведення вільного від занять часу. Тож можна було спокійно, без зайвих пояснень повернутися до університетських подруг.

Але зараз потрібно знайти книгу. Богдана рішуче оминула центральний вхід і рушила до службового. Раптом вона побачила, як звідти, не кваплячись, вийшов Василь. От дідько, як невчасно! Вона швидко застрибнула у кущі поряд із доріжкою. З них їй було не дуже добре видно, та нічого, головне, щоб не помітив. Василь пройшов майже поряд. Він завернув за будівлю. Богдана полегшено зітхнула і вилізла на доріжку. Дівчина сердито струсила з одягу пил і рушила до дверей. Ще декілька хвилин, і нарешті вона дісталася запасника.

Довгі полиці аж до стелі, вщент заповнені давніми і не дуже книжками, рукописами, манускриптами… Де ж її шукати? Богдана пильно вдивлялася у полиці, неначе очікувала, що книга сама вкаже, де вона знаходиться.

А раптом її тут вже немає? Ця думка змусила Богдану напружитися. Вона струсила головою і сказала сама до себе:

— Ні-ні, навіть думати про це не хочу. Так, потрібно зосередитися.

Дівчина глибоко вдихнула задушливе повітря і закрила очі. Нічого, крім биття власного серця… Вона відкрила очі і розчаровано подивилася на полиці.

— Що за дурня! Як же її знайти у цьому гармидері?

І раптом вона відчула, як щось тепле забилося поряд із серцем, у кишені її сорочки.

Очі дівчини почали світитися у напівтемній кімнаті. Богдана засунула руку до кишені і вийняла живий теплий камінець, свій камінець. Вона інстинктивно поклала його у складені човником долоні і потихеньку рушила уздовж полиць, прислухаючись до рухів камінчика. Раптом він почав битися швидше і став майже гарячим. Дівчина підняла очі і на одній із полиць під самою стелею побачила знайомий фоліант. Це він! Нарешті!

— Дякую, любий! — тихо сказала вона.

Богдана погладила камінець і обережно поклала його назад до кишені.

Вона схопила величезну важку драбину і потягла її до полиці, ледве не зваливши по дорозі зі столу старовинний годинник. Вона видерлася на самий верх і простягла руку до жаданого фоліанту…

— Привіт!

Її рука застигла у повітрі. Дідько, дідько, дідько, що сьогодні за день такий?.. От не сидиться цьому Василю де інде. Увесь час у запасники пхається. Декілька секунд, і її очі готові до зустрічі. Вона обернула голову. На обличчі мила посмішка, веселий погляд.

— О, привіт! Як справи?

— Дякую, добре. А ти чого туди залізла?

— От вирішила подивитися, що наверху є цікавого.

— Та там таке ж, як і внизу. Злазь, а то я хвилююся, раптом впадеш, драбина стара вже.

Богдана злізла із драбини, подумки посилаючи Василя в різноманітні місця відпочинку.

— А ти чого не на заняттях? — запитав він.

Василь потягнув драбину на старе місце. Богдана розчаровано проводжала її очима.

— А у мене друга пара, — мила посмішка дівчини практично не давала можливості засумніватися у правдивості відповіді. — А ти чого тут сьогодні?

— Вирішив попрацювати з літературою.

Його очі пильно вдивлялися в її обличчя.

— Давай, я тебе проведу, а то запізнишся на пару.

Василь рішуче узяв її під руку і виштовхнув з кімнати.

«А щоб ти луснув!» — подумала Богдана. А вголос промовила:

— Дякую, дуже люб’язно з твого боку!

Якби Василь знав, ким він був у думках Богдани на протязі тих п’яти хвилин, поки він вів її до зупинки автобусу, він би дуже здивувався її рівню володіння нелітературною мовою.

Богдана помахала Василю рукою з вікна маршрутки і вирішила таки піти на другу пару. На зупинці біля університету вона нарешті вискочила із задушливої маршрутки і покрокувала до входу у будівлю зі щирим бажанням отримати цього дня якнайбільше знань.

Прохолодний вітерець нещадно куйовдив темне волосся Богдани, поки вона йшла по алеї до центрального входу, не припиняючи подумки матюкатись…

* * *

Богдана стояла на доріжці біля службового приміщення історичного музею. Нічний вітер пестив її шкіру та густе каштанове волосся, плутався у гілках дерев та розносив аромат липового цвіту по всій окрузі.

Була вже майже десята. Дівчина несподівано для неї самої почала нервувати. Що за дурнуватий день сьогодні? Хоч би книга нікуди не зникла, поки вона на парах сиділа…

Раптом на землю опустилися орел, голубиця, сокіл та ворон. Вже через секунду перед Богданою стояли Божедар, Марія, Данило та Захар. Дівчина полегшено зітхнула.

— Ну нарешті! — пробурчала вона. — Я тут ледве не заклякла.

Данило відкрив рота, щоб відповісти, але вирішив не ризикувати, щоб не затягувати зустріч.

— То куди далі? — Марія огляділася навколо.

Богдана підійшла до дверей, які вели усередину будівлі.

— Треба у ці двері, - сказала Богдана. — Але я не маю ключа.

— А він нам і не потрібен, — сказав Захар.

— Данило не вчив мене проходити крізь стіни, — здивувалася Богдана.

— А я і не вмію, — відповів Данило. — Це по силах тільки мольфарам.

— То що нам робити? — запитала Богдана. — Ми що, даремно сюди приперлися?

Захар підійшов до дверей, дмухнув у замкову щілину, доторкнувся до замка,