Читати книгу - "На зарослих стежках"

Мене охопили гнітючі почуття, коли це сталося, адже всі ми думали, що він поправиться, а доля розпорядилася інакше. Я не знав, як мені позбутися тяжких думок і як змиритися з цією несподіваною смертю, коли ми будували хату, він був здоровий, як бик і дужий, і раптом його забрала смерть! Я лежав уночі, поринувши в роздуми, і не знаходив спокою. Дружина хотіла поховати його на кладовищі в Кведфіорді, але то було надто складно влаштувати, бо його команда повернулася рибалити на шхуні біля Лофотенських островів, а перевозити іншим способом не було за що. Знайшлися добрі люди, що привезли човном із Клінґенберґа домовину та їжу для поминання, але я з ними не плавав. А якби смерть покликала мене до себе так само, як його, Бертеуса, де я тоді опинився б? До мене приходив шкільний учитель, намагаючись переконати, щоб я не побивався так тяжко, але це не допомогло. Тоді я поліз по снігу на гірську скелю, яка обрисами була дуже схожа на орла, і там бухнувся навколішки й на весь голос заволав до Господа Бога та Ісуса Христа про свою біду. Мені полегшало, я просив утихомирення та просвітлення для своєї душі, і мене справді було почуто, як ніколи раніше. Минуло немало часу, сонце почало сідати, я побачив біля будинків багато незнайомих людей — то були ті, що привезли з Клінґенберґа домовину. Аж тут я відчув неймовірне розуміння і просвітлення, здавалось, мою душу осінила найбільша в світі благодать. Я був настільки вражений, що цілу дорогу додому голосно говорив і не міг зупинитися. Прийшов священик, небіжчика поклали в домовину, чоловіки хотіли вже забивати віко й зацитькали на мене, щоб я замовк, але священик жестом руки подав їм знак, оскільки я відбував у нього конфірмацію, і він мене знав. «Облиште Мартіна в спокої!» — мовив він. Я стулив докупи долоні, простягнув їх угору й став просити милосердя та прощення для Бертеусової душі і всіх нас; хтозна, чи говорив я там щось путнє і скільки то тривало, певно, поти, поки священик узяв мене за руку й подякував мені. Та тільки-но я сів, так відразу й заснув на стільці від виснаження. Слава тобі, Господи Всевишній! Все це, що я тут записав, свідчить про Його неймовірно великодушне милосердя до мене від того дня, коли я стояв навколішки на скелі, схожій на орла, й донині.

Час збігав, і більше нічого не ставалося. Вдова мала намір повернутися в Кведфіорд, вона чекала, коли по неї припливе рибацька шхуна. Уже був квітень. Що вона збиралася робити з хатою? Спробувала було продати, але не вдалося, тоді вона попросила мене, щоб я допоміг схилити до цього ленсмана, і я їй пообіцяв. Коли я повернувся від ленсмана, вона сказала мені, що поки сюди-туди, я можу розпоряджатися цією хатою по-своєму. Я спитав, що вона має на думці.

— Не знаю, — відповіла вона, — все-таки ви разом із Бертеусом цю хату будували, тому я так і сказала!

Я все ще не розумів, до чого вона вела.

— Та ну, ти просто думаєш про іншу, — сказала вдова, — а вона, щоб ти знав, тобі голову дурить, а сама сподівається на шкільного вчителя!

— Так, я знаю, — мовив я, — але годі вже про це говорити, краще помовчимо.

А наступного дня по неї й дитину прийшла шхуна, і вона повернулася до своїх у Кведфіорд, звідки була родом. Усе владналося. Потім настало літо, хату купив шкільний учитель, перебрався в неї і влаштував там школу. Посеред літа він одружився і придбав собі каструль, казанків та всілякого начиння; то було щасливе подружжя, їм добре велося, і вони всім були задоволені. Сам учитель тижнями сновигав навколишніми горами з молотком у руках і досліджував шурфи, однак не знайшов там ніяких корисних копалин, які можна було б послати до певної установи, тож усе, що він надбав, полетіло шкереберть, атож, навіть купчу на хату йому довелося переоформлювати через те, що він нічого не знайшов у горах.

Восени шкільний учитель напитав собі кращу посаду в Гельґелані й перебрався туди, нам його дуже не вистачало, оскільки він був напрочуд освічений і до всього мав хист. Він закінчив учительську семінарію в Тромсе, де набув неабияких знань і досвіду, а ще він, недовго думавши, міг тут же продемонструвати якийсь винахід. Жаль цієї людини, мене він навчив грати на органі, а інших — ще чогось, звали його Ганс Несс, і був він високий, вродливий чоловік, та йому, мабуть, бракувало витривалості і віри в Бога. У Гельґелані він придбав садибу, але з того також нічого доброго не вийшло, і за якихось два роки йому довелося покинути садибу, а все їхнє майно було описано. Зрештою він надумався поїхати в Америку й осісти там назавжди. Багатьом тут здалося, що він мав слушність, бо для чоловіка, який умів так багато, як він, і мав кебету в голові та золоті руки, найпідходящою країною могла стати лише Америка. Він позичив грошей на квиток і зібрався з духом; я саме був у Гельґелані, коли він попрощався з родиною і рушив у дорогу. Єдине, що я міг зробити, то це звернутися зі щирою молитвою до Господа Бога й попросити для нього доброї долі в новому житті в новому світі, а ще я попросив милостивого Господа, щоб він опікував і оберігав дружину й двох малих дітей, які лишилися тут, але повинні були їхати слідом за ним відразу, як чоловік заробить на дорогу грошей. Отак він поїхав. Дійся воля Божа! Вона ніколи його більше не бачила.

Так, вона ніколи більше не бачила його на цьому світі. Отримала від нього кілька листів, де він писав, що дістався щасливо й тепер лаштується на захід, і відтоді не подавав ні слуху ні духу. Вона прочитала в газетах