Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

Раптово Стьопа підняв підборіддя і насупив брови.

– Я полечу, – сказав неголосно, без пафосу. – Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…

– Ага! – З губів Ярила бризнула жовтувата слина. – Полетиш! Хіба як твій батько – з хліва головою об землю! Га-га-га!

Реготання підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе втілити. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.

Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років проживали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.

Виждавши, поки приятелі-випиваки вгомоняться, Ярило проказав, вклавши в останні слова всі, які зміг нашкребти, жовч і презирство:

– Хоча ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, з пелюшок міг літати на всьому, що має крила. А про діда твого я взагалі мовчу. – І відвернувся, показуючи, що розмову закінчено.

Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі називали в Бабариках не інакше як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, вів бої з німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на більш сучасних ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось чином вдалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка»,[1] який через неоковирність і погану маневреність використовувався лише на початку війни. Півтора роки Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 чоловік з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доставляли з району пошту й вантажі або навпаки – відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 – одномісний літак, через це всю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович учив свого сина, Зиновія, літати. Коли у 1979-му «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він тривалий час підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда переважно для того, щоб шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати у 1993-му, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди і навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема була в тому, що після оголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися й одночасно німіли руки, темніло в очах), а весною 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги не міг залізти у кабіну. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій ліз на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, – Зиновій кидався по пішоходах неспілими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія стався в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поліз на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, поки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!», кинувся сторчголов з сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. В результаті – струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.

Стьопа тихо сопів, то стикаючи, то розтискаючи кулаки, свердлячи поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану і через те неслухняну ногу батько не навчив його літати?

– Я полечу, – процідив хлопець крізь міцно стиснуті зуби. На очах мимоволі проступали сльози, через що Стьопа Ревун злився ще більше. Не вистачало ще заплакати! – Я – Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто з сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти другові, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.

2

Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою димкою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду зацідив дрібний дощ. Стьопа і Мар’янчик сховались від непогоди у невеликій комірчині на другому поверсі будинку Ревунів, куди вони забиралися завжди, коли непогода не дозволяла піти на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився пожухлими очима крізь заляпане краплями вікно і сердито розминав зубами сірник, а Мар’янчик, щурячись, щось видивлявся у ввімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у задницю собаки гарпун), похропував Пуззі.

– Я лузер, – останні кілька годин Стьопа невтомно, не жаліючи сил, нарікав на тяжку долю.

Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:

– Не пегеживай так. – Якимось дивом внаслідок вродженої невиліковної хвороби Тихон не перетворився на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, однак через каліцтво сильно гаркавив – остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак» – і мало хто в Бабариках міг з першого разу його розуміти. – Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.

– А-а-а-а-а, – відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. – Ти знаєш, скільки там бабла при вступі треба?

– Ні, – потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу і справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу в Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не відважувався про це сказати.

– Я ніколи не полечу, – вів далі Стьопа. – Розумієш?