Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

Ярополк та Федора Задорожні справді були інопланетянами. Земні справи не обходили їх абсолютно, вони назавжди застрягли у таблицях порівняльної граматики та мало кому потрібних у пострадянській Україні конференціях таких само інопланетян, як і вони. Діти росли фактично без нагляду. Та й без особливої турботи з боку батьків.

Квінтесенцією пофігізму відносно власних нащадків був страшний випадок, що стався з найпершою їхньою дитиною, Анною. Що тоді відбулося, ніхто так і не зрозумів.

Була середина вісімдесятих, Задорожні лише кілька років як обміняли свою трухляву квартирку в районі Нахалівка на просторе помешкання в іншому кінці міста, в одній із найкращих дільниць, заселеній, щоправда, майже виключно переселенцями із Західної України – ну, але для славістів це тільки плюс. Їхня доця, Анка, мала уже шість рочків і готувалася йти до школи. Як і належить дитині двох учених-філологів, дівча росло напрочуд обізнаним, хоча і страшенно наївним, навіть для дошкільняти.

Ярополк Задорожний уже записав малу до художньої школи на розі, Федора шукала по незліченних знайомих, де би якнайдешевше купити піаніно, щоб давати Анні уроки, і вдвох батьки мріяли, як із зими, коли дівча більш-менш адаптується до шкільної атмосфери, вони почнуть учити з нею англійську та польську мови.

Але такі райдужні і повні благородних замислів плани було перекреслено в дикий і страшний спосіб. Одного теплого липневого ранку Задорожні поїхали до центру на ринок, залишивши Анну саму вдома. Коли ж вони повернулися за три-чотири години, то побачили наступне: Анна, їхня маленька розумничка Анка, лежала на підлозі в залі, знівечена і закривавлена. Її тендітне тіло було буквально втиснуто в дерев’яну підлогу, ніби по дитині проїхав асфальтний каток, плечі та обличчя роздерто, мов пазурами, чудове чеське платтячко, по блату переказане з-за кордону лише тиждень тому, було розірване в лахміття. Анка лежала у темній плямі власної крові, мертва і якась аж висохла, мов в’ялена риба.

Ярополк Задорожний знепритомнів тут же, при вході до кімнати, а Федора трохи пізніше, коли намагалася ляпасами привести чоловіка до тями. Але, повернувши голову в бік мертвої доньки, зауважила, що вона останнім судомним рухом вчепилася у свою улюблену ляльку, яку Федора власноруч пошила їй на минулі іменини. Жінка глибоко ковтнула повітря і завалилася на підлогу поруч із чоловіком та дитиною.

А коли вони отямилися, то поводилися набагато спокійніше. Викликали міліцію, лікарів. Ті приїхали, похитали головами, знизали плечима, безсилі пояснити чи хоч якось зрозуміти, що сталося. Обхід сусідів нічого не дав: криків Анки ніхто не чув, кілька людей бачили, як Задорожні виходять із дому, як повертаються – також бачили. Ніяких сторонніх людей за час їхньої відсутності ніхто не помітив. Слідчі виявилися безсилими. Порушили кримінальну справу, висловили співчуття батькам, словом, зробили все, що змогли. А Задорожні, вивізши маленьку дитячу труну на цвинтар, після похорону спакували валізи і поїхали на мовознавчу конференцію до Ленінграду, начебто нічого й не сталося. Про Анку в жодній розмові ні між собою, ані з кимось іншим вони більше не згадували. Ніколи. Єдине – замовили їй на могилку пам’ятник і прослідкували, аби напис там було зроблено без помилок. На цьому – все. Могила швидко заросла травою, і тепер, майже по тридцяти роках, що минули відтоді, Задорожні навіть дороги б туди не знайшли.

Потім вони ніколи навіть не думали про дитину, але Федора завагітніла, коли їй було вже трохи за сорок, а потім іще раз. Ось так Задорожні, поважні вже люди, славісти зі світовими іменами, несподівано знову стали молодими батьками.

* * *

Кирилові з таким іменем не було стрьомно виходити з дому і грати з дітьми – то він і виходив. Мефодій, втомившись від постійних дойобок від усіх без винятку дітлахів, ріс самітником. Це йому навіть подобалося. Надто – влітку.

Батьки-іншопланетяни тижнями пропадали на своїх форумах, конференціях, колоквіумах, Кирило ледь не о шостій ранку втікав із дому на риболовлю, чи в похід, чи просто грати в футбол. Мефодій залишався сам. Він читав, дивився телевізор, тинявся квартирою, не виходячи у розпечене місто без потреби. Мефодій увесь час належав сам собі і страшенно цим тішився.

Цього літа він чекав із особливим нетерпінням. Річ у тім, що десь у квітні він купив у старого алкаша на привокзальному ринку дивну книгу. Там щось писалося про йогу, про медитації, про подорожі вглиб власної свідомості та за її межі. Дарма що Мефодію Задорожному щойно виповнилося десять років – він осилив цю книгу, щоправда, не до кінця усе зрозумівши. «Треба буде попрактикуватися», – вирішив Мефодій і наче застиг у передчутті літа.

Медитації давалися йому легко. Увесь червень батьки були десь у Словаччині чи Словенії, Кирило вдома майже не з’являвся, і часу на зосередження було більше ніж достатньо. Тиші – також.

Тиша виявилася не такою вже й густою та абсолютною. Лише тоді, коли Мефодій усе вимикав і замовкав, зосереджуючись, він починав чути купу сторонніх звуків, якісь стогони та зітхання, клацання, скрипи і кроки. Спершу це його лякало та напружувало, але згодом він звик. Іноді розмовляв навіть із голосом, який долинав до нього чи то з-під долівки, чи то з-за стін. Голос, на відміну від його батьків та брата, щиро цікавився думками Мефодія. Схоже, у нього з’явився друг.

Мефодій прокинувся, вмився, заварив собі чаю і випив аж дві чашки вприкуску з печивом, дивлячись на ранкове подвір’я. Було ледве по сьомій, брат кудись уже втік, забравши з собою майже цілу палку сухої ковбаси та пакет яблук. Мефодій прикинув, що він може приготувати собі на обід, та вирішив трохи помедитувати.

Увійшов до більшої з двох кімнат, усівся на підлогу перед величезним, на повен зріст, дзеркалом і, підібгавши ноги під себе, заплющив очі. Йому уявлялося тепле море і він, Мефодій Задорожний, на його узбережжі. Легкість пробиралася у тіло. У легені, в кінцівки, в голову. Хлопцеві стало тепло, під пальцями він відчув пісок, сипучий і приємний. Легкість заполонила його всього, і малому здавалося, що він тримається підлоги лише якимось дивом. У голові наростало мірне й приємне гудіння, тепле тло польоту. Мефодій уявив себе метеликом на піску, зробив пальцями обох рук легкий порух, наче відштовхуючись, – і тієї миті відчув, як тіло його підіймається в повітря.

Мефодію стало радісно, але водночас і страшно. Страх обрубав йому крила, вигнав із