Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

– Валєра! – жіночка взялася до дзвоника, що був тут же, на столі, біля неї. – Валєра, йди сюди на хвилинку!

У сусідній кімнаті затупали, і за кілька секунд, ривком відчинивши двері, увійшов перекладач Валєра.

– Слухаю вас, товаришу Микитенко! – відкарбував він не надто вправно, втім, витягуючись у струнку.

– Йди сюди, поглянь, – пальцем поманила його до себе Микитенко, іншою рукою вказуючи на стос паперів перед нею.

Валєра навис над столом і уп’явся очима в місце, яке жінка показала пальцем. Потім він, так само як Микитенко хвилиною раніше, пробігся по всій папці, і розгублено підняв до неї очі:

– Маячня якась. Певно, помилка або жарт.

– Ну так спитай його, Валєра, не гальмуй.

Валєра виструнчився і, закрокувавши туди-сюди перед стільцем із полоненим, заговорив німецькою, щоправда, не звертаючись просто до полоненого, а викидаючи слова в повітря перед собою:

– Як вас звати?

– Герхард Фрай, – слухняно відповідав він.

– Де ви народилися?

– Місто Кельн.

– Рік народження?

– Одна тисяча шістсот одинадцятий, – повільно і з хижою усмішкою промовив Фрай.

– Ви нічого не плутаєте? – перепитав Валєра.

– Одна тисяча шістсот одинадцятий! – твердо і голосно повторив полонений і потягнувся на стільці так, що аж кісточки захрумтіли.

– І ви знаєте, який зараз рік?

– Так, звісно, – підтвердив німець, не перестаючи посміхатися.

Валєра розвернувся до начальниці і пояснив:

– Цей німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, – на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.

– Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.

– Розумію.

Валєра знову повернувся до Фрая:

– Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?

– Так.

– Коли вас взяли в полон, вас про це питали?

– Так.

– І це нікого не здивувало?

– Так, – втретє повторив німець.

Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.

– Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, – знехотя погодився він, – але ми мусимо розібратися.

– Розбирайтеся, – зверхньо засміявся Фрай.

– Ану мовчати! – втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразі – господар становища.

Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.

– Як можна було прожити триста з гаком років? – спитав він полоненого.

– Легко.

– Я не знаю більше таких людей.

– Я також.

– Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, – натякнув він на молоду зовнішність Фрая.

– Ви мені все одно не повірите.

– Ну, а ви спробуйте, я послухаю. – Валєра із солодкою кадебістською посмішкою наблизив своє обличчя до обличчя полоненого.

Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:

– Якби ти був німцем і жив у Кельні, ти би неодмінно знав прізвище Фрай. Ми – династія чаклунів. Мій дід умів робити такі речі, що порівняно з життям завдовжки у три століття це тобі здалося би дитячою забавкою. Його спалили за підозрою у співпраці з дияволом, між нами кажучи, підозра була правдива. Я, на жаль, не настільки могутній, бо дід мало чого встиг мене навчити, але забирати чужі душі і зберігати молодість тіла – раз плюнути. Якщо ти мені не віриш – пропоную зустрітися за сто років і поспілкуватися на цю тему.

– Ага, обов’язково. І що, ви безсмертний?

– Звісно, дурню. Я триста тридцять шостий рік живу, невже важко здогадатися?!

– Ага, ну добре. Зустрінемося через сто років.

Він відійшов від Фрая, сів за стіл до начальниці і, почавши копирсатися в документах, спитав її:

– Скажіть, він проходив психіатра?

– Так, ось довідка, – тицьнула йому якийсь папірець жінка.

– Чудово. Тут написано, що він здоровий.

– А що таке?

– Він мені тут зараз розповідав, що він чаклун і безсмертний. Як на мене – хоче відкараскатись від важкої праці. А отже…

– А отже, – підхопила його товариш Микитенко, – відправляємо його на найтяжчу. Так?

– Так. На 166-й будинок. Там зараз половину фундаменту заклали, потрібні різноробочі: цемент місити, цеглу виробляти і тягати, копати, носити, та мало що… Ось нехай там і чаклує.

Жінка швидко написала записку з направленням до праці, стукнула по ній якоюсь печаттю, покликала двох охоронців – і вже за п’ять хвилин Герхард Фрай, зловісно усміхаючись, прямував під конвоєм до місця, де йому належало відпрацювати сім років.

Сарафанне радіо рознесло історію по всьому місту, і ця тема якийсь час обговорювалася всіма кому не ліньки, але врешті вщухла і забулася. Про німця просто перестали згадувати.

І якби Валєрі та товаришу Микитенку не була байдужа подальша доля полоненого Фрая, то вони обов’язково зрозуміли б, що це він, коли вловили краєм вуха історію про дивакуватого німця, який намагався підняти на будівництві повстання во славу Третього рейха.

Одного з осінніх ранків Фрай дав заклик братися до зброї, але його миттю скосили одночасні постріли кількох вартових. Герхард відкинувся назад, завалився в яму, вириту під фундамент, згори на нього ребром упала плита, недбало прилаштована на самому краю, і розчавила німця. Решта полонених не встигли навіть підвестися з колін, аби виступити проти варти, а головного було вже вбито. Це все так і залишилося таємницею. Фрая, розчавленого плитою, вже за півгодини засипали землею, похоронивши у фундаменті 166-го будинку і будь-яку згадку про нього.

Зараз ніхто вже й не згадає, хто такий Герхард Фрай.

* * *

Назвати своїх дітей Кирилом та Мефодієм могли тільки філологи-славісти. У наших робітничих містах люди сприймають словосполучення «філологи-славісти» приблизно з такою ж неприязню та нерозумінням, як і якесь екзотичне слово типу «гомо-мазо-педофіла». Ніхто не може зрозуміти, що саме воно означає, але підвалини робітничої підсвідомості вперто підказують, що носій такого звання однозначно вийобується і ні в гріш тебе не ставить, а значить, з ним не треба спілкуватися, а треба тільки принижувати. Тому що він тебе принижує за умовчанням, просто називаючись філологом-славістом.

Без жодних сумнівів, у Ярополка та Федори Задорожних, професорів місцевого університету, була можливість назвати дітей так, щоб у дитячому жорстокому світі їх не діставали хоча би через їхні імена. І вони навіть довго трималися: коли народився син, назвали його Кирилом і надалі щиро хотіли доньку. Але доля й уклад життя зіграли з ними злий жарт. Після Кирила народився хлопець, і його, стиснувши зуби, назвали Мефодієм. Хлопчик, проживши в робітничому районі десять років, уже прекрасно знав, як це – носити подібне ім’я, і втихаря називав своїх батьків