Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Аякже! – гмикнув пан, презирливо кривлячи губи. – Всі вони такі, коли їм вигідно! Благородні, тьху! Зупиняємося тут!

Вершники спішилися, пан Зборовський особисто відчинив двері ридвану й супроводив жінок за кущі, щоб справити природню потребу.

– Це лише мені він нагадує рудого таргана? – пошепки запитала Аліє у Василя. – Коли я дивлюся на нього, у роті з’являється такий неприємний присмак, що аж хочеться сплюнути.

– Певно, не так погано тобі жилося в татар, якщо ти їх аж так захищаєш, – посміхнувся до Аліє козак. Його дивакувате пошрамоване обличчя, всіяне глибокими зморшками та прикрите широчезними вусами, було повернуте до сонця, ніби він намагався зловити останні теплі промені дня, що минав.

– Зі мною гідно поводилися, – гордо підняла гостре підборіддя угору дівчина. – А що тут такого? Хіба всі татари погані? Невже ви теж, дядьку, так думаєте?

– Звичайно, ні, – Василь лагідно погладив Аліє по голові. – Сідай сюди, будемо розпалювати багаття, я тобі розкажу, що я думаю.

Він узявся за сухі трісочки, черкнув кресалом, і помалу на гілочках затанцювали золотаві язички полум’я. Спершу маленькі, ледь помітні, але чим більше Василь підкидав галузок, тим більшало багаття.

– Хай там хлопці варять кашу, – кивнув він на козаків, які вже ставили на сусіднє вогнище великий казан, – а ми з тобою запаримо всім запашних трав. У Криму вони особливо цілющі.

Василь розв’язав мішечок і звідти пахнуло чебрецем, лавандою та ще чимось зовсім незнайомим.

– Знаєш, був у мене колись товариш-татарин. Прибився до нас у поході на Крим – його соратники пораненого кинули, а я пожалів, підібрав, вилікував. Молодий такий хлопчина. Зробив його своїм джурою – то кращого й вірнішого товариша ніколи й не мав. Бач, не кров робить людину людиною.

– А що з ним стало?

– Минулої зими такі морози стояли! А він листа з Січі на Полтаву передавав. Знайшли його аж як сніги танути почали.

– Як шкода, – зітхнула Аліє, здригнувшись. – А ви, дядьку, як козаком стали? – вона зверталася до Василя на «ви», наче той і справді був її родичем. Василю це подобалось, тож він сумно посміхнувся й стягнув із голови шапку, із-під якої визирнув довжелезний оселедець.

– Та як? – почухав потилицю козак, по-змовницьки підморгуючи Аліє, як зазвичай дорослі підморгують малим дітям, коли розказують небилиці чи жартують. – Жив я сиротою у місті Ніжині. Кажуть люди, як бур’ян попід двором. Був на службі в мельника, потім у кушніра, а тоді узяв та й утік від них усіх на Січ.

– Утекли в пошуках пригод?

– Утік, бо вирішив, що маю знайти місце, яке зможу назвати домом. От і вся казка!

– То як, знайшли?

– Знайшов! – хитрувато усміхнувся Василь, підводячи обидві руки угору й здіймаючи очі до неба. – Чим тобі не дім?

– Шкода зрештою, що дівчат не беруть у козаки! – зітхнула Аліє. – Знаєте, дядьку, я дуже влучно стріляю!

Василь посміхнувся своєю таємничою посмішкою й підморгнув:

– Ач яка, спритна! Побачимо, що скажеш завтра, коли зустрінешся з дніпровською мошкарою!

Дівчина пропустила це повз вуха. Повечерявши й випивши гарячого відвару з трав, Аліє вмостилася на козлах ридвана, де було відведене для неї місце, й укрившись кожухом, заснула, так і не дорахувавши зірки.

Із самого ранку сонце почало несамовито пригрівати. Тепер дорога йшла вздовж Дніпра, й на обід замість остогидлої вже пісної житньої соломахи козаки приготували смачну юшку.

– Гарно як! – говорила Аліє глухому Івану, милуючись розливами Дніпра.

– Так, жарко сьогодні, – кивав головою у відповідь добряк Іван.

Але до денної спеки дівчина була звична – вона весь день могла проводити на сонці. Найгірше ж почалося після його заходу. Нічна волога й вранішня мряка стали для Аліє справжнім випробуванням. Та значно більшою напастю виявились комарі.

Комарі на Дніпрі були страшним лихом. Варто було лише лягти спати з відкритим обличчям – і зранку людину вже не можна було впізнати за комариними укусами.

Для панни, її служниці та пана Зборовського робили особливі намети: кожного вечора вбивали в землю низенькі кілочки, укриваючи їх пологом. Жіночий намет накривали турецькими килимами, намет пана – дрібною сіткою. Прості козаки сяк-так куталися в кожухи та натягували на обличчя шапки.

Першої ж ночі на річці Аліє попередили, щоби береглася. І справді, варто було лише на кілька кроків відійти від багаття, як міріади маленьких комашок обсідали бідолашну жертву в пошуках крові. Комарі прокушували одежу, їхні тонкі носики легко проникали крізь вовняну хустку, якою намагалася захистити своє обличчя Аліє. Кожна ніч перетворювалась на нескінченну боротьбу з комахами та холодом, і тільки вранці Аліє, умостившись на ридвані, на який вона все частіше міняла своє сідло, й підставивши опухлі щоки ранішньому сонцю, нарешті поринала в важкий сон, час від часу прокидаючись від криків козаків, скрипу зустрічних чумацьких возів та атак набридливих мошок, які приходили на зміну комарам удень.

Нарешті вдалині перед подорожніми забіліли хатинки, укриті солом’яними дахами й обсаджені садками. Вони приїхали до зимівника – слободи, де селилися жонаті козаки, ремісники й купці. Тут була своя церква й січова школа, тож зимівник був цілим присічовим містечком. Була тут і своя корчма, кімнати якої були заздалегідь підготовані для вельмишановного панства. Велетень Василь про щось перешепнувся з євреєм-корчмарем, і той указав Аліє на приземкуваті двері, за якими була крихітна, але затишна кімната. Тепер солом’яний лежак в тісній хаті з заскленими вікнами здавалося Аліє королівськими палатами.

На радощах, дівчина обійняла Василя й гаряче йому подякувала.

– Відпочивай! – лагідно сказав він. – А ми з паном переправимося на Січ, домовлятися про човни.

– То ми завтра попливемо?! – у захваті скрикнула Аліє.

– Як Бог дасть, – посміхнувся Василь.

Але Бог не дав. Зранку козакам знову веліли сідлати коней й ладнати ридван. Виспавшись і відпочивши за ніч, із гарним передчуттям нового, Аліє прокинулась у чудовому настрої. Вона босоніж вибігла надвір, умилася й взялася спостерігати за метушнею довкола: за дочкою корчмаря, яка співала, дістаючи з криниці воду, за старими козаками, які жартуючи й заливаючись гучним реготом проходили шляхом, за мельником, який підморгнув їй, проїжджаючи повз на своїй скрипучій підводі.

Дівчині здалося, що люди тут усі, як один, веселі, щасливі. У слободі немає панів, знала вона, немає рабів… Отак вона виглядає, свобода?

Наказ сідлати коней вивів Аліє з задуми, але зовсім не припав їй до душі.

– А як же козацькі чайки? – жалісно, зовсім по-дитячому закопилила губу дівчина, звертаючись до Василя. – Я так хотіла бодай здаля побачити Січ!

– А нечистий би їх