Читати книгу - "Мій бос дракон, Лада Астра"

Темрява. 

Відкриваю очі й не втримуюсь від розчарованого стогону. Знов ця кімната. Знов округла й прозора стеля, м'яке ліжко-хмаринка і я на ньому. 

Повільно підіймаюся, роздивляючись свої ноги й руки. Цілі та навіть не надгризені. Зітхаю, розуміючи, що він таки якось мене впіймав. Але коли і як, я не пам'ятаю. 

– Отямилася, – почула голос Радомира десь збоку. 

Він сидів біля вікна у м'якому яскраво жовтому кріслі. Ти диви. Прям сонечко ясне, а не паскудний викрадач.

– Боляче було? – запитала я, показуючи на чоловічу гордість.

– Приємного мало, – беземоційно промовив він. – Я вмію сам себе зцілювати. 

– Тому ти швиденько зцілився, наздогнав мене й, гепнувши по голові, затягнув у свою "печеру", – зробила я безрадісні висновки.

– В тебе болить голова?

– Ні.

– То чому ти вирішила, що я підіймав на тебе руку? 

– А чому я відключилася й не пам'ятаю як тут опинилася? – накинулась на нього зі звинуваченнями, спускаючи ноги з ліжка.

– Був змушений застосувати деякі свої здібності, – не дуже так і впевнено відповів мій бос. 

– І що будемо з цим робити? – зітхнула я важко, розуміючи тупиковість ситуації. Бо я вічно буду тікати, не приймаючи роль істинної "бранки", а він вічно буде мене повертати, бо не може інакше. Як би не хотілося мені це усвідомлювати, але така вже ця моя реальність.

– Будемо жити. Просто жити, – спокійно відповів Радомир.

– І як ти це собі уявляєш?

– Я припустився помилки й не одної. Визнаю. Але я не змушуватиму тебе до стосунків, Стефо. Просто… Просто хочу, щоб ти була поруч. 

– Може й бажання мої будеш виконувати? – подивилася на нього з-під лоба, розуміючи, що вже програла, а його погляд з-під довгих вій ніби торкався мене, змушуючи табун мурах носитися туди-сюди. 

– Чого ти бажаєш, Стеф? 

– Свободи. 

– Ти вільна. 

– Настільки довгим буде твій золотий повідець? 

– Все залежить від тебе і твого бачення, Стефо. Про який повідець ти говориш? Я чекав поки ти награєшся в кохання з вовком. Наді мною вся моя родина знущається, не розуміючи моїх вчинків.

– Гаразд, – знов зітхнула я. – Припустимо, я гляну по-іншому на своє положення. Тоді я хочу працювати й далі в Агенції й машину мені треба. Бо звідси точно далеко до роботи. 

– Завтра буде.

– Тільки завтра? – хмикнула я. – Не такий вже ти й всемогутній.

– Якби мова йшла про звичайне авто, воно б стояло біля дому через годину. Але тобі треба найкращий автомобіль з повним захистом. Такий буде тільки завтра, – звісно приголомшив він мене. 

Ну от з ким я зібралася тягатись? 

Але й просто змиритись з таким моїм становищем я не могла ніяк. Тому наступні два роки для мого боса-дракона були суцільним пеклом. Що я тільки не вигадувала, щоб він передумав. Як я тільки не діставала його та його родичів пихатих. 

Так. Жила я у його будинку, але мої постійні забаганки навіть мене інколи вибішували, а він все мовчки виконував. А ще привчав до себе. Це дивно звучить та воно так і було. Він якось знав про мене абсолютно усе. І постійно розкручував мене на відверті розмови довгими вечорами. Нічого не вимагав й ні до чого не змушував. Просто хотів бути поруч, просто розмовляти абсолютно на будь-які теми. 

Звісно, на початку я знущалася і молола всілякі дурниці, але потім якось і не помітила, коли почала йому розповідати про своє важке дитинство в дитбудинку, про те, як зубами вигризала своє забезпечене майбутнє. Як навчалася вночі й вдень, як працювала де тільки можна було. І це все якось так природно виходило, так просто…

Я любила свою роботу й організацію свят, тому Радомир зробив мене головною в агенції, бо, за його словами, він і так багато часу витратив на ці дурниці.

Він не знаходився поруч зі мною постійно, бо теж мав купу своїх драконячих та мільйонерських справ. Але вечори всі були наші. І в якийсь момент мені чомусь перехотілося його дратувати, влаштовувати безглузді істерити та провокувати на ревнощі. 

Якщо коротко, то цю зміну можна було найкраще помітити по тому, як я про нього розповідала своїй подрузі. Спочатку розмова наша починалася з фрази – “Мій бос…”, потім – “Мій бос-дракон…”, далі довгий час – “Мій дракон…”. А згодом він став просто моїм. Моїм і все тут. 

Коли я усвідомила, що не просто звикла до його безумовної присутності в моєму житті, а дійсно кохаю цього дракона і життя без нього не уявляю? Певно коли він зник…

Якось Радомир на приватному літаку полетів на таємний острів, де усі дракони цього світу збиралися. Полетів і зник. Всі повернулися, а він ні. Спочатку я намагалася вмовити себе радіти цій новині. Адже тепер я вільна… 

Та не виходило в мене це ніяк. Постійно думала що могло з ним трапитись, місця собі не знаходила. Підняла на вуха всю його сек'юріті службу, наробила галасу в усіх відомствах, змусила відправили додаткові рятувальні служби й сама шукала інформацію чи взагалі таке можливо, щоб дракон, який може літати, розбився на літаку. Виявилося, що може, бо не встигне змінити іпостась.