Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Дикі володарі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дикі володарі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дикі володарі" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 36
Перейти на сторінку:
пошукали по каналах — нічого вартого уваги. Розалія сіла читати книгу, я — працювати.

Коли прийшов час відправлятися в ліжко, дружина під’їхала до мене, ледь чутно подзвякуючи кріпленнями крісла.

— Ти йдеш?

— Так, зараз вкладу тебе. Але я ще трішки посиджу, домовилися?

Вона лягла в ліжко; поцілувалися; посміхнулася мені:

— Ну, надобраніч. Не засиджуйся допізна, добре?

— Добре, рідна.

Я вимкнув світло, тихенько закрив двері й пішов до стола. Лист панові Тірхаду від сина було майже закінчено, залишалося ще відповісти на запитання пані Джессіки й неодмінно підготувати посилочку для братів Лерроків — уїдливого Маринія й флегматичного Ронуальдо.

Історія друга:

Корисна хвороба

Доля будь-якої людини, якою б складною й довгою вона не була, насправді полягає в одній-єдиній миті — у тій миті, коли людина раз і назавжди довідається, хто вона.

X. Л. Борхес.

Біографія Тадео Ісідоро Круса (1829–1874)

1. Коли задзвенів дзвіночок, я саме заснув. Сам, без снотворного; і тут — тривога.

Прокинувшись, я недозволено довго лежав, дивлячись у стелю. Вставати не хотілося. За вікнами будиночка із самого вечора гуляв-бавився вітер, от і зараз чутно було, як прибоєм шелестить трава біля паркану. Приємно, заколисуючи — і заразом заглушає всі інші звуки.

Здалося, чи справді скрипнули вхідні двері?

Дзвіночок більше не дзенькав, і це могло означати, що тривога була хибною, але не виключено, що його просто обірвали.

Піднятися я не встиг — вони вже ввійшли в кімнату. Брати Лерроки — ці ледь протиснулися у двері; старий нудяга Тірхад, Марта й Джессіка. Я вперше пошкодував, що в мене в будиночку немає ані телефону, ні якого-небудь іншого засобу зв’язку із зовнішнім світом. Джессіка — найнебезпечніша серед нас, тих, що живуть у долині.

Потім увійшли Лофтінг із хлопчиком.

Намагаючись поводитися так, начебто нічого не відбувається, я включив світильник над ліжком.

— Добраніч. Щось трапилося? — перші слова далися нелегко, немов у моєму горлі щось зламалося і стало поперек гортані. — Чим зобов’язаний настільки пізньому візиту?

— Пьєр от хворий, — сказав Лофтінг, заспокійливо опускаючи руку на плече хлопчика. — Так само, як і ви.

— А ви казали, що це незаразно, — докірливо пропихтів Мариній Леррок.

Я зрозумів, що пропав.

— Я говорив, що мені здається, що це незаразно.

Навряд чи варто було виправдуватися, але що мені ще залишалося робити?

— Зараз це неважливо, — заявив Ронуально Леррок, жорстко рубаючи долонею повітря.

— Так, — підтримав його брат. — Слід вирішити, як нам тепер бути.

— Тобто?

— Ми не можемо його відпустити, — дещо тріумфально вимовила пані Джессіка. Чомусь мені здалося, що вона говорить це не вперше. — Не можемо дозволити собі ризикувати здоров’ям інших. Якщо ця хвороба заразна, хлопчик може рознести її. Занедужають інші діти!

— Точно, — підтримав її Тірхад. — Абсолютно точно!

Пані Марта промовчала, але очі її тривожно зблиснули.

— Що ви пропонуєте? — запитав я. Мені було дуже холодно, але я намагався не кутатися в ковдру — це виглядало б жалюгідно, начебто я боюся. Втім, я насправді скажено боявся.

Доктор Лофтінг приобійняв Пьєра за плечі, погладив по голові — і я помітив, що дитина теж тремтить від жаху.

— Мені потрібно провести тестування, — сказав Лофтінг. — І поговорити з вами, Франк. Серйозно поговорити.

— Просто зараз? — запитав я — і відразу зрозумів, що так, зрозуміло, просто зараз, адже справа нагальна.

Ми живемо в цій долинці практично ізольовано. До нас завозять продукти й усе, що нам необхідно, і видають безкоштовно. Ми — пенсіонери з безбідною, забезпеченою старістю. Нам не вистачає тільки одного: добра й тепла, спілкування з рідними. На щастя, неподалік від долинки розташований інтернат для дітей багатих батьків. От дітки до нас і бігають — зрозуміло, таємно від усіх. І Пьєру необхідно вчасно повернутися до інтернату, інакше його відсутність буде виявлено й тоді… Навіть страшно уявити, що трапиться тоді.

Тому Лофтінг кивнув мені — заспокійливо, ніби хлопчиськові:

— Так, просто зараз. У нас дуже мало часу.

Я погодився, попросив їх вийти й квапливо одягнувся.

Вони чекали у дворі. Вітер продовжував лютувати, і патли пані Джессіки, разметані в повітрі скаженим восьминогом, надавали їй демонічного вигляду. Пьєр тремтів, немов лоша, і жався до ніг Лофтінга. Трохи віддалік про щось шепотівся із двома брилами-Лерроками Тірхад.

І ще місяць. Ніколи раніше я не бачив такого яскравого, несамовито мерехтливого місяця!

Гарна ніч, навіть для смерті.

— Ідемо, — сказав я їм.

І ми пішли.

2. Долинка наша, якщо подивитися на неї зверху, напевно, нагадує млинець із зеленими краєм і центром та неширокою смужкою-дорогою між ними. Обабіч дороги стоять наші будинки. Але млинець не зовсім круглий, він, скоріше, підковоподібний — і там, де в підкови розрив, у долинки — єдиний виїзд з неї.

А на протилежному до розриву боці стоїть будиночок Лофтінга. Мій же й пана Тірхада — найближчі до виходу, тільки розташовані вони по різні боки від центральної зеленої кнопки-пагорба. Всього-то різниці: до Тірхада листоноша добирається першим, а до мене — останнім.

Словом, до Лофтінгового будиночка йти було добряче. У-долинці немає жодних засобів пересування, а будиночки стоять далеко один від одного. Тому, до речі, сусіди й з’явилися до мене вночі — поки зібралися, поки вирішували що до чого…

Я брів дорогою поперед всієї цієї теплої компанії, і почував себе військовополоненим, якого ведуть на ешафот. Намагався вирішити, як можна викрутитися, але нічого розумного, зрозуміло, у голову не приходило. З кожним кроком я віддалявся від виходу з долини, від свого єдиного шансу на порятунок.

Попереду з’явився будиночок Коннора; у вікнах засвітилося світло — і за хвилину ґанок вийшов хазяїн. Височенний і худий, він згорбився старим підсліпуватим грифом і вдивлявся в нас: хто це там курить дорогою такої пізньої години?

— Агов! — крикнув Коннор, склавши долоні рупором. — Що там у вас сталося?

Йому пояснили; вилаявшись, старий збігав за піджачком і приєднався до нас.

— Співчуваю, — поплескав він мене по плечу. — Мабуть, розбудили тебе посеред ночі, га?

Я розсіяно кивнув.

Коннор у нас етнограф — і етнограф класний; відповідно, і психолог непоганий. До того ж він — один з тих небагатьох, з ким я постійно спілкуюся, майже єдиний мій друг тут.

— Так, спасибі за співчуття. Але що поробиш, адже це не від них залежить.

— Шкода хлопчика, — зітхнув старий. — Ти часто спілкувався з ним?

Дітлахи навідуються до нас, до кожного з нас. Іноді ми збираємося разом, у чиємусь будиночку, і влаштовуємо такий собі сімейний уік-енд. Радуємо

1 ... 8 9 10 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дикі володарі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дикі володарі"