Читати книгу - "Спустошення"

— Так? Я щось пропустила?

— Та так якось... накопичилося... Занадто багато роботи, забагато трави, занадто багато думок, — Федір усміхнувся. — Увечері будемо гуляти — розповім детальніше...

Перед початком літа у мене впала планка. Занадто багато роботи, занадто багато трави. Зависока температура повітря в цьому розпеченому місті. Мій відпочинок майорі́в десь там, у вересні, а може, і зовсім опісля виборів, у листопаді — тоді я ще брав участь у політичному проекті. Тоді я на два тижні зміг би поїхати кудись на пляж, у теплі краї. Можливо, в Марокко або Туніс, де я віддався б п’ятизірковому гедонізмові якогось гілтона і бульварним романам, аби вискочити з нескінченного кола роботи бодай тижнів на два. А скоріш за все, я вибрався б кудись зовсім недалеко — можливо, до Хорватії або Болгарії, прогулятися порожніми просоленими набережними, загадженими чайками, з холодними грудами водоростей і холодним білим піском, приваленим до землі ярим осіннім небом, синім, немов ментолова карамель. Мені хотілося побути трохи в мінорі, вхопити легкий осінній сплін, можливо, пописати щось для себе — неримовану поезію або якесь есе.

Та вже десь у червні я відчув, що більше не витримаю — що до осені я не доживу. Більше не впоруюся з керуванням. Ґвалтовно стрімко я почав губити сенс, який ще вчора здавався очікувано-зрозумілим. У червні я відмовився від участі у політзамовленні, поставивши хрест на подальшій кар’єрі в цьому керунку. У липні в Одесі на кінофестивалі ми з Вадіком відвисали як два бабуїни — з тридцятисантиметровими джойнтами в одній руці і склянкою прохолоджувального коктейлю в іншій. Бо що робити ще? Усі мости спалено, всі варіанти вичерпано. Ця хвиля підкочувала до мене ще з весни, а на кінофестивалі накрила з головою, і я пустився берега. На кінофестивалі мене охопило бажання наїстися цього життя, ніби востаннє — мабуть, знайоме всім, кого прирекли на страту. Я приїхав з Одеси засмаглий, втомлений коноплею, морем і нічними прогулянками, і кілька тижнів, поки тіло відновлювалося, думав, що мене відпустило. Аж ось прийшов серпень і з ним — черговий День народження.

— Стільки спогадів одразу, — озвалася Глаша, коли вони заїхали у двір. Тут було тихо, не доносилося шуму з вулиці. У дворі росли абрикоси, діти мирно каталися на каруселях, бабусі на лавочках пильнували порядок і дбали про благодать.

— Останній раз коли ти тут була? Зимою? Ти, здається, на день тоді заходила. А ще до цього — восени. Тоді було все дуже драматично — пригадав він ті часи.

Коли Глаша востаннє приїжджала до Києва, в мене тривав процес розлучення з дружиною. Інесса то виникала знову з нізвідки — і ми нервозно зустрічалися у кав’ярнях, жадібно курили і хлебтали американо без цукру, тримаючись як школярі за руки і дивлячись на перші сніжинки за вікном, а потім їхали до мене займатися лютим сексом, то, наступного дня, ми знову виявляли себе вкритими шрапнельними скалками іронії і сарказму, від одного лиш вигравання якими розсипалися в друзки будь-які плани на спільне життя — та що там, всяка надія зібрати щось докупи бодай у власному житті зазнавала краху, такими руйнівними ми ставали одне для одного. Вона топила в унітазі мої телефони з есемесками від чужих жінок, а я витрушував вміст її косметички з вікна.

Глаша приїхала одного разу в сам розпал військових дій, іншого разу — в міжсезоння, час, коли бажання жінки знову давало про себе знати, і я, мастурбуючи, все частіше уявляв не обличчя німфеток із порносайтів, а свою Інессу. Так само як Ландоші витягли мене з депресії, давши притулок у своїй родині, Глаша допомогла заспокоїтися, прийти до тями вже просто фактом своєї присутності в Києві. Ми гуляли разом чорним, голим парком, обираючи найбільш болотисті і занедбані стежки, і я нічого не розповідав їй про наші з Інесою війни, проте Глаша все розуміла сама. І мовчки мене підтримувала.

Чи варто казати, що ці часи закарбувалися в моїй душі, мов густа, депресивна татуха в занюханому тату-салоні на Оболоні, де так солодко-солодко прощаєшся з невинністю власної шкіри і де так болісно, згадуючи слова з книги Левита «І не зробите на собі наколеного напису», розриватимеш зв’язки з християнським минулим, вирушаючи у майбутнє — темне, порожнє — але твоє власне? Це було справжнім дорослішанням, прощанням з підлітковими сентиментами, справжньою зустріччю з безнадією зрілого життя. І вона, ця зустріч, тверезила.

Я робив собі «смоукі айз», а бабусі у дворі мені в спину казали: хіба для того наші діди гинули на війні, щоб мужики собі очі малювали? Та що вони могли знати про глибину мого падіння, про чорноту листопадової ночі, коли тебе не радує навіть листя трави? Вони знали війну, та я знав щось страшніше за війну — я знав мир. На війні достатньо вижити, а в миру — треба жити. Ось у чому засада.

— Чуєш, Глашо? — крикнув він їй, готуючи яєшню. По телевізору передавали свіжі новини з задимленої Москви. — Там у вас уже горобці падають з неба.

Вона зайшла на кухню, посвіжіла, витираючи коротке волосся. Глаша зробила перебільшено великі очі й загорнула собі на голові білосніжний махровий тюрбан із рушника.

— Апокаліпсис у вашому місті, — прокоментувала вона, сідаючи за стіл. На коліна їй вистрибнув звільнений із клітки граф Воронцов. — Ви ще дихаєте? Тоді ми йдемо до вас!

— Ось твій сніданок біженки, — він поставив перед нею тарілку. — Йогурт, вівсянка, апельсиновий фреш.

— Федоре, ти прекрасний. Коли ти вже знайдеш собі дружину? Ти будеш найкращим чоловіком.

— Їй потрібні будуть сталеві нерви і реакція як у Брюса Лі. Життя зі мною це жестокая жестокасть. Спитай в Інни, — він сів за свою яєчню з тостами. — Зрештою, спитай у мене. Я сам собі іноді співчуваю. А як справи у вас? Як там твій Жан-Люк?

— Він через пару днів прилетить до Києва. Хоче, щоб ми поїхали з ним кудись під Одесу. — сказала Глаша, намазуючи на булочку масло. Якби Федір міг собі це дозволити, він щоранку дивився б, як вона намазує масло на хліб. Та є межі, переходити які не варто. Особливо, коли тобі вже тридцять чотири.

— Надовго збираєтеся поїхати?

— Днів на чотири. Там безлюдний пляж. Це орнітологічний заповідник, Кінбурнська коса. Там відлітатимуть іволги. Жан хоче поспостерігати, як вони гуртуватимуться у зграї.

Глаша теж хотіла, щоб вони були