Читати книгу - "Життя в натхненні, Михайло Мішин"

Коли ми повернулися назад до Дніпровського, німці були у Солоному. А у нас були тільки поліцаї. Це із наших людей наймали таких, як міліція, тільки називався “поліцай”. І вони за порядком слідкували.

Приїхали ми додому, і пішло життя.

Я стала працювати. Там наче як колгосп був. І збирали ми зерно, молотили. Ми приїхали ще восени. А зимою я ходила на роботу кукурудзу молоти, кукурудзу з качанів лущити. Ми цю кукурудзу за підкладку, і носили додому.

А тоді одну партію дівчат та хлопців забрали, відправили в Германію. Другу партію, усіх молодих. Потім приходить рознарядка на село: скільки потрібно знову у Германію. Тоді вже й мене назначили.

А я ще ж молода, мені ще 15 років нема. А я ж висока така була зростом.

Викликали мене, і якийсь був богом посланий лікар, та й каже:

- Ну що користі, що вона зростом велика, вона ж ще дитя. Куди ви її в ту Германію відправляєте?

І мене оставили. А інших мого віку, хлопців, позабирали, і вони не повернулися. У мене брат двоюрідний, маминої сестри син, Вася, такий гарний був. Він такий крупний був. Його взяли у Германію - він так і не повернувся. А мені ото пощастило, мене лікар захистив, і мене в Германію не взяли.

І пішло життя далі.

При радянській владі не дозволяли свиней смалить. Треба було шкіру знімати, і шкіру ту здавали. Там свинячу кожу робили.

А при німцях ніхто не стежить. Виростили там півроку чи сім місяців одне порося, інше.

Дозволяли і овець. А при радянській владі не можна було нам овець тримати. Тільки корова і свиня, і все. А при німцях можеш тримати і дві корови, і три корови. Можеш свиней скільки хочеш, овець, курей - скільки хочеш. І ніхто нічого не говорив.

І як заріжуть свиню, як обсмалять її, сало - смакота!

Самогон роблять. Потім робили окрім самогона ще таке, наче як бражка. Ще самогон не треба виганяти, а вже воно міцне. Пили цю бражку.

Весілля гуляли по старовинному методу: фату одягали, співали пісні.

А я дуже добре співала. І мені ще тільки було 14 років, а мене вже запрошували на весілля. Тому що я співала. І я співаю! І мене і туди запрошують на весілля, і сюди запрошують на весілля.

Ми сіяли хліб, тоді збирали. Як колгосп. Ми на току молотили цей весь хліб.

Були там ще радянські полонені, військові. Їх німці забрали. Так дорога була погана. А треба ж було їздити, німці ж люблять, у них же там дороги гарні. Так полонені працювали - дорогу в порядок приводили.

А наші літаки прилітали, бомбили. Вони скільки людей побили, дивом я залишилася з подругою жива.

Отак тік, обкопаний кругом канавою, бо раптом вогонь, так щоб не загорівся хліб же тут. І ми лежимо у канаві, дивимося, літак летить, червоні зірочки, ми ж такі раді! А він ту-ту-ту, стріляє, строче всіх!

Як ми встали, як глянули: у того груди вирвані, та лежить убита. Я як побачила цих усіх, кричала, бігла додому. У мене температура піднялася, я так хворіла скільки після цього, від переляку.

І ще після того теж бомбили. Оце як починають, літак летить: у-у-у-у. Вночі або вдень, уже знаємо - буде бомбить. Боже, я біжу, коло мами пригортаюся. Я так боюсь! Я тільки коло мами могла, я не боялась з мамою. Хоч здається і уб'ють, але мені біля мами добре було. Як страшно, коли бомбили, жах прямо!

Коли бомбардування були, то Васі, синові Степана, був уже один рік. Як тіки починає літак гудіти, то я Васю схоплю і ми під припічок ховаемся. Або ліземо у бліндаж. У нас були бліндажі, в землі викопані і накриті.

То бомбили червоні. А уже як назад німців гнали, то прилітали німці, бомбили.

Фронт був у Солоному, а тоді там у нас Вишневе. І через наше село із Солоного летіли снаряди Катюші. Летять, їх же там 16 снарядів, червоні, гарячі. Летять мимо нас на Вишневе. А там вони взриваються, і вся земля горить прямо.