Книги Українською Мовою » 💙 Різне » Життя в натхненні, Михайло Мішин 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя в натхненні, Михайло Мішин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя в натхненні" автора Михайло Мішин. Жанр книги: 💙 Різне. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 16
Перейти на сторінку:
Війна

Коли почалася війна, мені було чотирнадцять років.

У нас в цей час, 22 червня, була в гостях сестра Оля із своєю донечкою Інною. І повинен був приїхати її чоловік, Никодим Васильович. Коли об'явили, що почалася війна, то Оля забирає свою донечку і їде у Куп'янськ. Вони жили в Куп'янську. Ми попрощалися, і вони поїхали. А ми залишилися у селі.

Коли почалася евакуація, то Ліпа поїхала до Олі. Никодим Васильович вивіз їх у Самарканд, а сам звідти повернувся. І Ліпа якийсь час з нами не жила.

А у Степана якраз старший син Вася народився. Якраз війна почалась - і він народився.

Мій батько був завідуючий тваринницькою фермою. І на літо мене влаштував працювати - телят пасти.

У мене було 20 телят. В обід пригоню їх, закрию. Сама іду, отримаю 20 кг висівок. Несу мішок на плечах. Дам їм поїсти цих висівок, поп'ють вони, і годину ми відпочиваємо. А о другій годині я їх знову виганяю і пасу до вечора.

От я пасла цих телят. Потім дають наказ: німці наступають, нам треба евакуюватися на Ростов. Будемо ми гнати туди всю худобу.

Батько забирає нас: мама, і нас двоє - я і Шура. На бричку, як цигани, натягнули таку кібідку. І гонимо ми худобу.

Я їду верхи. На коня ряднинку поклали, там на такому ремінці стремена. Я ще дівчинка, я ніколи не сиділа верхи! А то їду верхи, і гонимо ми цю худобу.

Доїжджаємо до якогось села - ночуємо. А по дорозі бомблять! Там свині лежать побиті, там корови лежать побиті. А ми гонимо своїх, а ми гонимо.

І так ми догнали худобу до Оленівки Донецької області. Там зупинилися на конюшні - це де коней тримали. І там була кімната, де жили конюхи. От ми в тій кімнаті зупинилися.

І, звичайно, у нас худоба похворіла ящуром. Це коли вони не можуть йти. Худоба не може йти. На ногах там рани і тече піна у худоби.

Так з нами був голова колгоспу, він здорову худобу забрав, і погнав далі на Ростов. А ми залишилися тут з хворою худобою.

Були у нас воли. Я цих волів пасла далеко за селом. Там дорога проходила. Полинь вище мене виросла понад дорогою.

І чую, їдуть танки. Їдуть, їдуть, і построчили з кулемета отак от. Строчуть! Злякалася страшно. Німці!

Я побігла в полинь. Немає більше нікого й близько. І вони отак от проїхали: один танк, другий. Це вже німці наступають.

А там був з краю села один дід, прізвище його Воропай. Я до того діда Воропая прибігла. Сама вся тремчу! Ой, жах прямо! Вони ж могли мене вбити, бо вони ж строчили отак от! Тільки я побігла далі, вони мене не побачили.

Я залишилася у того діда. А німці прострочили на цих танках, проїхали мимо, та й поїхали далі.

Через годину мама несе мені їсти сюди, із сестрою Шурою. Прийшли сюди і розповідають. Приїхали німці, зупинилися там. А вони ж так: 12 година, то це хай будуть бомбити, вони зупиняються і обідають. Вони дуже строгі були. Обідають німці.

І мама принесла мені поїсти, заспокоїла мене, обняла, поцілувала, погладила по голівці, і пішли ми туди, додому, до села.

Приходимо, а німці всі роздяглися, хоч це було і прохолодно. Це ж був десь вересень, кінець вересня. Вони роздяглися і всі б'ють воші. Оце у комірцях, оце де шви - це скрізь воші. І вони поїли, а тоді сидять, миються і б'ють воші.

Ми прийшли. Ніч ночували у стайні. Там були коні, але такі, поганенькі. І нас із Шурою під корито сховали, щоб німці нічого не зробили з нами. Ми під коритом ніч переночували якось. І дрімали, і сиділи так. А вдень вже були біля мами.

Німці побули і поїхали далі. А тут залишилося безвладдя. Ні німців немає, бо німці поїхали вперед, ні червоних нема.

Через деякий час проходять наші хлопці, що були в полоні. Тільки вже без погонів, а в військовій одежі. І питають, де дорога на Ростов. Вони йдуть до Ростова, а тоді перебігають через фронт до своїх частин.

І от один раз сталося так, що хлопці йдуть і питають дорогу на Ростов. І виходить так, що вони були в нашім селі - у Дніпровському. І знають людей, і прізвища. Вони якийсь час там жили. Потрапили в полон і знаходились у тому селі.

І вони розповіли: хто там поліцаєм працює, хто там де. По прізвищу вони всіх знають. Кажуть:

- Їдьте, вас ніхто не чіпатиме.

І ми починаємо збиратися їхати назад до Дніпровського. Зібрали ці всі пожитки і поїхали додому. І знову на волах на цих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 7 8 9 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя в натхненні, Михайло Мішин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя в натхненні, Михайло Мішин"