Книги Українською Мовою » 💙 Різне » Життя в натхненні, Михайло Мішин 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя в натхненні, Михайло Мішин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя в натхненні" автора Михайло Мішин. Жанр книги: 💙 Різне. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 16
Перейти на сторінку:
Навчання

Було нас чотири сестри та один братик Степан. А ми ж його любили! Такий він був лагідний і добрий! Ми завжди цю казочку згадували:

     Ай у лиси, лиси,

     Та чотири дочки.

     П'ятий синок,

     Та й то Степанок!

Таку ми пісню співали про Стьопу.

Старша сестра була Оля. Вона майже на 10 років була старша за мене. І Стьопа теж старший. А ми на них рівнялися.

Вони ходять у школу вже в Солоне. Їм там задають читати, вірші розповідати. Вони вчаться, а нам же за ними теж хочеться вчитися! Щоб так, як і вони вчаться!

Як зададуть їм книжки читати, то вони читають вголос, а ми всі прилипнемо і слухаємо вечорами. Зададуть там Нечуй-Левицького читати, або Кобзаря - і ми все слухали. І так ми, можна сказати, духовно розвивалися у родині.

Ліпа (Олімпіада) була найкрасивіша з усіх нас. Вона була світленька, сама білолиця, та таке світле волосся. Ми крупні, високі, а вона була середнього зросту. Дуже була гарною. Ще до школи ходила, а до неї уже залицялись хлопчики. Дуже вона всім подобалася.

Я у дитинстві дуже дружила із сестрою Шурою. Вона на три роки молодша за мене.

Ми росли з Шурою, як подруги. Ми бігали разом. До того любили одна одну, до того нам було затишно і добре! Де б що не було - все ми із Шурою разом. Грали у чурки за двором і пололи город разом.

Батько змушував нас траву полоти. Ми хоч і були маленькі, але він змушував нас траву різати. Казав, щоби щодня мішок трави ми нарізали. Кожному таке завдання було.

Згодом Оля стала у нас як провідник. Вона поїхала з подругою вчитися у місто. Це така була гордість! Боже, Оля учиться в технікумі в Дніпропетровську! Що ніхто не учиться з нашого села, а вона учиться!

Приїжджає додому на вихідний, а ми з Шурою зустрічаємо. Потім проводжаємо, як вона їде. Мама там покладе глечик кислого молока, глечик солодкого молока, і везе Оля туди. Бо нічого іншого не було. Оля поїде, а ми з Шурою плачемо! Нам так шкода, що вона поїхала!

Минуло три роки, і Степан вступив до зварювального технікуму.

Я пішла в школу пізніше, ніж інші. У дев'ять років пішла, переростком. Тому що в нашому селі великої школи не було. Була лише початкова школа. Але коли дітей не набирається достатньо, то першого класу немає. Діти переростають і йдуть наступного року, коли їх більше збереться. Тому я й пішла до школи, коли мені було вже дев'ять років.

Я так хотіла до школи ходити, я так хотіла вчитися! На відмінницю я не тягнула, але вчилася добре.

Особливо любила вірші вчити. Коли мені зададуть вірш, навіть найбільший, то я вже на завтра вивчу. І завжди мені ставили п'ятірку. Коли я ввечері його вчу, то прошу маму підіграти, як начебто вона вчитель. Кажу:

- Мамо, викликайте мене!

- Потапенко, до дошки! - каже мама.

Я виходжу до дошки, очі піднімаю догори. А там була лампочка, і мухи обсиділи ту лампочку. Ось я дивлюся нагору і розповідаю вірш.

А ще у школі був у нас гурток драматичний. І от якось я там грала роль матері.

Там ніби картопля вариться, сідаємо ми, і я кажу:

- От картопля уже й зварилася! Оленко, сідай за стіл, будемо снідати.

А вона мені відповідає:

- Зараз, мамо, останнє слово допишу!

І так я старалася, так мені хотілося брати участь у цьому гуртку, і щоб у мене добре виходило. Якщо мене там попросять щось підмітати, або якщо ми якісь вірші до свята готуємо, то я була зразкова у всіх справах.

Нашим батькам ніколи не соромно було йти на батьківські збори у школі. Тому що нас завжди хвалили, що добре вчаться діти, що вони зразкові, та інше. І вдома допомагали наскільки могли.

Оля закінчила технікум і її направили на роботу до Куп'янська Харківської області. Вона почала там працювати. Приїхала раз у відпустку, каже:

- Є один хлопець, пропонує мені одружитися.

Розповіла за нього. Звуть його Никодим. А для нас це ім'я здавалося таким незвичайним! Він заступник начальника станції.

Наступного року вони вже приїхали разом із Никодимом. А ми спочатку називали його не Никодим, а Никодим Васильович.

Він так любив застілля! Як вони приїхали, то це одразу курей ріжуть, патрають, готують, пироги печуть, сусідів запрошують та гуляють.

А Никодим Васильович дуже любив співать українські пісні, хоч він і росіянин за національністю. І ось яку пісню він привіз нам першу:

     Ой у полі вітер віє,

     А жито половіє,

     А козак дівчину 

     Та вірненько любить,

     А зайнять не посміє.

Оля співає добре, і ми навчилися. І тільки-но вони приїжджали, ми співали цю пісню.

Степан теж одружився. Дружина його, Мотя, була вчителькою. Дуже велике кохання було!

Потім, коли я закінчила четвертий клас, нас перевели до школи у Солонянському районі. Ми туди ходили 4 кілометри по толоці. Усі збираємось і йдемо до школи. А взимку, коли великі морози, або навесні, коли все тане, то нас везуть туди кіньми. На бричку сідаємо, всі учні із села, та везуть нас до школи. А звідти ми вже йдемо пішки.

Там я закінчила шість класів. І почалася війна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 6 7 8 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя в натхненні, Михайло Мішин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя в натхненні, Михайло Мішин"