Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Таємниці природи є таємницями з різних причин. Щодо деяких із них можна сказати, що вони відповідають невидимим частинам природи. Деякі невидимі, адже надто віддалені від нас у часі чи просторі. Інші недосяжні внаслідок надзвичайно малого розміру, як-от атоми Епікура, про які Лукрецій каже, що «ревнива Природа ховає від нас їхню дію»[108], або ще тому, що вони приховані всередині тіл чи землі. Як каже Ціцерон:

Все це, Лукулл, залишається прихованим, прикритим, огорнутим щільною темрявою у такий спосіб, що жоден людський погляд не є досить сильним, щоб пронизати небеса чи заглибитись у землю. Ми знаємо, що маємо тіла, але не знаємо точного місцеперебування наших органів і точної функції кожного з них. Ось чому лікарі […] робили розтини, щоб дізнатися про органи. Проте, кажуть лікарі емпіристи[109], органи не стають від цього краще пізнаними, адже вони, можливо, змінюються після позбавлення своїх оболонок внаслідок розтину[110].

Отже, таємниці природи можуть розглядатись як невидимі частини, що уникають спостереження, проте впливають на видимі феномени. Насильне та насильницьке спостереження — дає зрозуміти Ціцерон слідом за лікарями емпіристами, — ризикує порушити феномен, котрий намагаються вивчити. Це буде традиційним аргументом мислителів, ворожих до експерименту[111].

Речі невидимі, між іншим, можуть ставати видимими: так, комети, зазначає Сенека, виникають дуже рідко і їхній рух нам невідомий, коли вони приховані. Натомість, продовжує він, вони не єдині реальності у всесвіті, що уникають нашого погляду:

Багато інших істот залишаються для нас невідомими, або, можливо, що є ще більшим дивом, впадають нам у вічі та одночасно вислизають від нас. Чи є вони настільки крихкими, що людське око нездатне їх сприймати? Чи їхня велич приховується у якому сховищі, надто сакральному для людини, і вони, приступні лише розуму, звідти впорядковують свої галузі, тобто самих себе. […] Скількох тварин ми пізнали лише зараз! Про скільки речей сама наша доба ще не має жодної гадки[112]!

Проте таємницями природи є також непояснювані феномені — ті, які ми не можемо осмислити. Їхні «причини» залишаються прихованими, оскільки вони, хоча і є матеріальними, залишаються невидимими внаслідок своєї мізерності, як атоми Демокріта чи Епікура, або їхнє існування належить порядку умосяжного та нечуттєвого, як-от Ідеї Платона чи Форми Аристотеля. Платоніки, епікурейці, стоїки погоджуються у тому, що чуттєві явища мають причини, а не є наслідками божественних капризів. Говорячи про землетруси Сенека проголошує:

У цих нещастях боги ні до чого, судоми неба та землі не є наслідками їхнього гніву. Ці явища мають власні причини. […] Незнання є причиною наших страхів. Чи не простіше пізнати, щоб більше не боятися? Наскільки краще шукати причин! […] Отже, шукатимемо те, що йде з глибин і струшує землю[113].

Зрештою, чи йдеться про непояснювані явища, чи просто про явища, складні для сприйняття, чи про причини, зокрема про таємні невідомі сили, ідея таємниці природи завжди передбачає опозицію видимого — того, що являється, явища, і невидимого — того, що приховане за видимістю. Ця опозиція постає між іншим у грецькій думці від самого початку. З одного боку, як ми вже дали зрозуміти, перші грецькі мислителі наполягають на трудності пізнання прихованих (adéla)[114] від нас речей, проте, з іншого боку, вони вважають, що «явища» можуть відкривати нам приховані речі, відповідно до прислів’я, сформульованого Анаксагором[115] і Демокрітом[116], повторюваного упродовж усієї античності, зокрема епікурейцями: «Те, що являється, дає змогу побачити приховане» (opsis adélôn ta phainomena)[117]. Як показав Ганс Ділер, тут можна вбачати початок наукового методу, що використовує розмірковування по аналогії[118]. Зокрема Аристотель завжди залишатиметься вірним цьому методу, який з видимих наслідків висновує невидиму причину, а не навпаки. Наприклад, зі спостереження за конкретною поведінкою людської істоти можна зробити висновки про сутність людської душі[119].

3. Природа як таємниця

Уважне вивчення певного явища може підвести до відкриття іншого, більш-менш прихованого явища, яке його визначає. Проте, принаймні для стоїків, великою таємницею природи залишається взаємодія всіх причин у космічному процесі загалом, в органічному Цілому, та визначальна дія першопричини, тобто творчої Природи, Природи-митця, що породжує увесь розвиток космосу, тобто зрештою самого Бога, з яким вони ототожнюють Природу. Сенека зазначає з цього приводу:

Ми не можемо знати, чим є принцип, без якого нічого немає. Ми дивуємося, що мало знаємо про маленькі часточки вогню [комети], тоді як те, що є найбільшим у світі — Бог, приховане від нас[120].

Отже, великою таємницею Природи є сама Природа, тобто невидима сила, причина, зовнішнім проявом якої є видимий світ. Саме ця невидима природа «любить приховуватися», уникає поглядів. Природа, таким чином, має два аспекти: вона відкривається нашим органам чуттів у невичерпній різноманітності видовищ та, одночасно, ховається за видимістю у своїй найглибшій, найефективнішій, найважливішій частині.

4. Таємниці Природи у Середньовіччі та за Модерної доби

Метафора «таємниць природи», що з’явилася за елліністичної доби, пануватиме у дослідженнях природи, фізиці та природничих науках упродовж майже двох тисячоліть. У своїй дуже цікавій книзі Вільям Імон дослідив долю цього уявлення у середньовіччі та на початку модерної доби[121]. З XV по XVII ст. традиція продовжуватиметься: праць, у назвах яких міститиметься натяк на таємниці чи дива природи, буде дуже багато. Можливо, це пояснюється надзвичайним успіхом в середньовіччі перекладеної з арабської та хибно приписуваної Аристотелю книги «Secretum Secretorum» (Таємниця таємниць). Як би там не було, всі