Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Чи можете ви згадати когось, хто міг хотіти її скривдити? Можливо, колишній пацієнт? Родич пацієнта?

— Ні, — відповіли медсестри хором.

— Ніхто не хотів її скривдити, — мовив доктор Антрім.

— Нам усі це постійно кажуть, — відмахнулася Джейн.

— Ну, то це правда, — наполягала Мері Бет. — І вона повідомила б нам, якби їй хтось погрожував.

— Чи не дивилася вона на когось романтично? — спитав Фрост. — Якогось нового чоловіка в її житті?

Явно обурена цим запитанням, Мері Бет відрізала:

— Тоні помер лише шість місяців тому. Ви справді думаєте, що вона б дивилася на іншого чоловіка?

— Чи не здавалась вона останнім часом чимось стурбованою? — спитала Джейн.

— Просто неговіркою. Авжеж, так і мало би бути після втрати Тоні. Ймовірно, саме тому вона перестала приходити на наші щомісячні обіди в складчину.

Джейн помітила, що Антрім супиться.

— Докторе? — покликала вона.

— Не впевнений, чи це щось означає. Це просто здалось мені тоді дивним, і тепер я гублюся в здогадах.

— Про що?

— Це було минулої середи, коли я виходив з лікарні. Я побачив Софію на парковці, вона розмовляла по телефону. Це було одразу перед початком її зміни, близько другої тридцять дня.

— Що в цьому було дивного?

— Вона здавалась засмученою, ніби щойно почула якусь погану новину. Я чув лише: «Ти впевнена? Ти впевнена, що це правда?».

— Ви чули щось іще з цієї розмови?

— Ні. Вона побачила мене і відключилась. Ніби не хотіла, щоб її хтось чув.

— Ви знаєте, з ким вона розмовляла?

Він похитав головою.

— У вас буде доступ до її телефонних переговорів. Можете пошукати там.

— Ми ще не отримали дані від її мобільного оператора. Але пошукаємо.

— Це просто вразило мене, розумієте? Ми всі знали її десять, п’ятнадцять років, відколи вона прийшла на роботу в «Пілґрім», і я гадки не маю, чому вона була така потайлива.

«Які таємниці могла приховувати п’ятдесятидворічна овдовіла медсестра?» — гадала Джейн. Софія не мала жодних проблем із законом, навіть несплаченого паркувального талону. Обшук її будинку не виявив жодних незаконних препаратів чи стосів готівки, а її банківський рахунок був доволі скромний.

Можливо, це була не її таємниця.

— Як щодо її чоловіка Тоні? — спитала Джейн. — Чим він заробляв на життя?

— Він був листоноша, — сказала Мері Бет. — Тридцять років на роботі, і він її любив. Любив розмовляти з людьми на маршруті. Він навіть любив усіх їхніх собак, а вони любили його.

— Ні, вони любили його собаче печиво, — сказала Фран Суза із сумним сміхом. — Тоні тримав пакет з ним у своєму поштовому фургоні.

— Але він справді дуже любив собак. Вони обоє любили. Після того, як Тоні помер, Софія говорила про те, щоб завести одну, можливо, великого золотистого ретривера. Потім вона подумала, що буде нечесно щодо тварини залишати її саму вдома, поки вона на роботі. — Мері Бет зробила паузу. — Дуже погано, що в неї не було собаки. Можливо, тоді б цього не сталося.

— Це було швидко? Вона не страждала? — м’яко спитала Фран.

Джейн подумала про мазки засохлої крові на підлозі вітальні, свідчення відчайдушної спроби Софії       врятуватися. «Вона таки страждала». Софія прожила достатньо довго, щоб бути наляпаною. Знати, що зараз помре.

— Ми чекаємо на звіт про розтин, — тільки й сказала Джейн.

— Його робить Мора Айлс? — спитав доктор Антрім.

Джейн подивилася на нього.

— Ви знаєте докторку Айлс?

— О, так. Ми обоє граємо в одному оркестрі.

— Вона в оркестрі?

— Це лікарський оркестр. Ми репетируємо раз на тиждень у бруклінській школі. Вона у нас піаністка, і дуже добра.

— Я знала, що вона грає на піаніно, але не знала ні про який оркестр.

— Ми лише аматори, але добре проводимо час. Ви маєте прийти на наш концерт за кілька тижнів. Я — скромний другий скрипаль, але Мора? Вона — справжня музикантка і буде нашою головною солісткою.

«А мені навіть ніколи не розповідала».

Що ще приховувала від неї Мора? Джейн гадала про це, коли вони з Фростом спускалися ліфтом на перший поверх, йшли через парковку до її машини. Це була дрібниця, проте вона її непокоїла. Джейн знала, що Мора — людина замкнута, але вони товаришували багато років, разом стикалися з найгіршим, а не було більш потужного об’єднувального досвіду, ніж зіткнутися зі смертю пліч-о-пліч.

Джейн сіла за кермо і подивилася на Фроста.

— Чому вона не розповідала нам?

— Хто?

— Мора. Чому вона не згадувала, що грає в оркестрі?

Фрост знизав плечима.

— А ти їй усе розповідаєш?

— Ні, але це інше. Концерт — серйозна справа.

— Можливо, їй ніяково.

— Що є ще одне, що вона вміє, а я ні?

Він засміявся.

— Бачиш? Тебе це дратує, чи не так?

— Мене більше дратує, що вона не розповіла мені про це. — Телефон Джейн задзвонив нервовим виском скрипок. — А ось іще одне, що мене дратує.

— Ти відповіси? Бо вона дзвонитиме знову.

Змирившись, Джейн узяла слухавку.

— Привіт, ма. Я зараз трохи зайнята.

— Ти завжди чимось зайнята. Коли ми зможемо поговорити?

— Це знову про Трішію Теллі?

— Знаєш, що сказав детектив з поліції Ревіра? Він сказав Джекі, що Трішія вернеться додому, коли в неї скінчаться гроші. Хто каже таке матері зниклої дитини? Кажу тобі, поліція не сприймає це серйозно.

— На відміну від останніх трьох разів, коли Трішія тікала з дому?

— Бідна Джекі розбита. Вона хоче поговорити з тобою.

— Цим має займатися поліція Ревіра, ма. Їм не сподобається, якщо я втручатимусь.

— Втручатимешся в що, у їхнє