Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Повідомлення та газети, с. 269

Коррадо Віванті

На початку Чинквеченто виникають нові можливості для міжнародних економічних та політичних відносин, розширяються світові кордони, люди з повагою ставляться до раніше невідомих людських і фінансових ресурсів. Головними героями у цьому спектаклі світової політики могли стати лише такі потужні держави, як Франція та Іспанія, що сперечалися за можливість підпорядкувати собі Італію. Саме в цьому столітті набуває своєї форми термін «держава»

Великі монархії

Франція

та Іспанія

Столітня війна (1337—1453) проти Англії закінчилася перемогою французів, що значно посилило династію Валуа і дало змогу Франції швидко повернути свій авторитет у Європі. Більше того, після смерті Карла Сміливого у битві у 1477 р. було не тільки покладено край загрозам на східному кордоні країни, а й приєднано низку територій, які раніше належали Бургундії. Дещо згодом (1481 р.), після падіння Анжуйської династії, під владу французької корони потрапили Прованс й Анжу і були узгоджені династичні шлюби з правителями Британії. У ті самі роки королівство Кастилія і королівство Арагон об’єдналися після шлюбу їхніх суверенів — Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, котрі у 1492 р. завоювали королівство Гранада як останній осередок правління арабів на Піренейському півострові, а пізніше й Наварру. Згодом католицькі королі почнуть поширювати свій вплив і на території в Новому Світі. У першій половині XVI ст. ці дві монархії ворогували: головний приз у цій грі становило домінування над Італією, і слабші країни були шоковані цим тривалим конфліктом, який поклав край свободі Італії.

Поняття «держава»

Зародження

ідеї

Процес приєднання нових територій та концентрація влади, а також не так тривалі війни, як дедалі більші витрати на утримання армії — на той час уже з вогнепальною зброєю та артилерією — вимагають організованого управління та отримання податків до єдиного бюджету: це сприяє розвитку державних справ (res pubblico), які саме в цьому столітті набувають форми і поняття держави. Історик Альберто Тененті (1924—2002 ) написав: «Сучасне поняття держави з’являється в італійській мові приблизно в 1550 р. і тріумфує у другій половині XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успіху, але на пару десятиліть пізніше. Лише ці факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розуміння політичної думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, відображається у працях Жана Бодена, який розмірковував над домінуючою ідеєю держави у працях Макіавеллі». Можемо згадати Макіавеллі (1469—1527) та Бодена (1530—1596) як найвизначніших мислителів стосовно проблем, із якими стикнулася нова епоха, і тих людей, котрі надали поштовх для зародження нової політичної думки.

Макіавеллі та автономність політики

Сфера

політики

Зародження політики в добу Відродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстів: політичні праці Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) та Платона (427—347 рр. до н. е.) теологи і філософи читали ще за часів Середньовіччя, однак, на їхню думку, земний устрій був нерозривно сполученим із метафізикою. Фраза, якою в листі від 26 серпня 1513 р. Макіавеллі відповідає своєму другові Франческо Ветторі: «Я не знаю, що говорив Арістотель про роздроблені республіки», по суті, є відображенням усіх його суджень; він не знайшов у класичних творах відповідей щодо подій, які відбувалися в тогочасній політиці, і, більше того, не вірив у абстрактні моделі правління. «Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо», а натомість слід «шукати істинної, а не уявної сутності речей» («Державець», XV)6. Справді, «істинна сутність» не виключає знання про події минулого, які здатні лишень надавати приклади для наслідування і стають надто багатозначними, коли йдеться про досвід жителів XVI ст. Варто зауважити, що для Макіавеллі життєвий досвід античних авторів і його сучасників вже ставали історією, або, краще сказати, минуле і сучасне утворювали єдину картину, яку він міг проаналізувати згідно з власним світосприйняттям. Міркування Макіавеллі також були висловлені в іншому листі до Ветторі за 10 грудня 1513 р., де філософ пише про роботу над «Державцем», що також дає нам зрозуміти його повсякденний стиль життя, який, окрім працьовитості й допитливості, поєднує роздуми про доробок класиків. Саме переплетіння неперервного зв’язку із сучасністю та дослідження праць античних вчених надали його твору надзвичайної оригінальності. Так, діяльність Чезаре Борджіа (1475?—1507), також відомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макіавеллі, «оскільки годі навести новому Державцеві щось повчальніше, ніж приклад його діянь» («Державець», VII). Однак разом із досвідом сучасників не було залишено без уваги і події минулого, особливо діяльність римлян за часів створення їхньої республіки. Криза, яку в ті роки переживала «відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фердинандом і зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італія, могла надати «можливість запровадити нову форму правління, на славу вождеві й на благо всій нації» («Державець», XXVI). Звідси походять судження Макіавеллі — болісні від усвідомлення того, наскільки складно буде досягти позитивних змін або принаймні оновлення, аналогічного тому, якого досягли трансальпійські держави. «Ніколи жодна країна не була єдиною чи щасливою, якщо вона не підкорялася одній республіці чи одному правителю, як це трапилося у Франції та Іспанії» — написав він у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» (І, 12) — і перепоною до цього були жахлива корумпованість урядів та Церква, «яка тримає цю країну розділеною». «Макіавеллі, — писав Бенедетто Кроче (1866—1952), —