Читати книгу - "Симпатик"

Задоволений Генерал повернувся до «сітроена», і конвой рушив далі, перетнувши однобічну вулицю Ту До[16] у місцях, де вона впадала у площу й витікала з неї. Я востаннє глянув на «Кафе Живраль», у якому ласував французьким ванільним морозивом на побаченнях з гідними сайгонськими дівчатами та їхніми муміфікованими тітками-дуеньями. Поряд з «Живраль» була кав’ярня «Бродар», де я смакував ароматними млинцями, відчайдушно намагаючись ігнорувати жебраків, що шкандибали й накульгували довкіл. Ті, в кого були руки, складали їх човником, ті, кому рук бракувало, стискали в зубах бейсболки. Ветерани з ампутованими кінцівками тріпотіли порожніми рукавами, наче безкрилі птахи; німі старі пильно дивилися зміїними очима; малі безхатченки розповідали байки про своє жалюгідне становище; юні вдовиці колисали малюків з кольками, що їх цілком могли десь позичити; різноманітні каліки демонстрували всі можливі неапетитні хвороби, відомі людству. Далі на північ по Ту До стояв нічний клуб, у якому я чимало вечорів провів за ча-ча-ча з панянками в міні-спідницях, а останнім часом — і на височенних підборах. Саме на цій вулиці колись можновладні французи влаштовували своїх осипаних золотом коханок, а згодом і менш вишукані американці гульбенили у брудних барах з яскравими неоновими вивісками — «Сан-Франциско», «Нью-Йорк», «Теннессі», де лунала голосна музика кантрі. Той, хто після вечірнього дебошу почувався винним, міг похитуючись пройти вулицею ще далі на північ, де, в самому кінці Ту До, стояла цегляна базиліка — саме туди, через вулицю Гай Ба Чанґ, нас вів Генерал. Перед базилікою стояла біла статуя Діви Марії — руки розкриті на знак миру та прощення, очі опущені вниз. Вона з сином, Ісусом Христом, була готова прийняти всіх грішників Ту До, однак манірні священики та любителі каятися, серед яких був і мій батько, до мене найчастіше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрічався з Маном у наших таємних справах саме тут, і ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вірянами. Ми ставали на коліна, але насправді були атеїстами, бо обрали комунізм замість Бога.

Ми зустрічались у середи, коли базиліка була майже порожня, за винятком кількох суворих старих вдів, що, загорнувшись у мереживні мантильї чи чорні шалики, урочисто промовляли: «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Тво…» Я більше не молився, однак нічого не міг вдіяти — язик сам повторював за старими пані. Вони були міцні, наче піхотинці, холоднокровно відсиджували недільні меси, на яких було повню людей, а старі й слабкі час від часу зомлівали від спеки. Ми були надто бідні для того, щоб мати кондиціонер, однак тепловий удар був для нас ще один спосіб показати своє релігійне завзяття. Важко було б знайти католиків, побожніших за сайгонців, більшість з яких, як-от ми з матір’ю, вже втікали від комуністів у п’ятдесят четвертому (дев’ятирічний я тоді права голосу не мав). Такі зустрічі в церкві смішили Мана, такого ж колишнього католика, як і я сам. Поки ми прикидалися побожними вояками, яким було мало однієї меси на тиждень, я сповідався йому у своїх політичних та особистих невдачах. Він і собі вдавав мого сповідника й пошепки відпускав мені гріхи, тільки от це відпущення становили не молитви, а завдання.

— Америка? — перепитав я.

— Америка, — підтвердив він.

Я розповів йому про план евакуації Генерала, щойно дізнався про нього, і тоді, минулої середи у базиліці, дізнався про своє нове доручення. На цю місію мене відправляло його керівництво, однак я не знав, хто вони, — так безпечніше. Такою була наша система ще з наших ліцейських днів, коли ми таємно ступили на одну дорогу в навчальній групі, тоді як Бон відкрито пішов далі звичнішим шляхом. Навчальна група — ідея Мана, осередок на трьох, до якого входив він, я і ще один наш однокласник. Ман, як лідер, повів нас шляхом вивчення революційних класиків і догматів партійної ідеології. Я знав, що на той час він входив ще до одного осередку, де був наймолодшим, хоча, хто саме його товариші, було загадкою. Як казав Ман, ключем до революції були секретність та ієрархія. Саме тому над ним стояв ще один комітет, з ідейніших людей, над тим — ще один, із ще ідейніших, і так далі, аж доки, певно, не доходило до самого Дядька Го, принаймні поки він був живий — до найідейнішого з усіх, до того, хто стверджував: «Нема нічого ціннішого за незалежність і свободу». За ці слова ми готові були померти. Подібна мова, так само як справи навчальних груп, комітетів та партій, давалася Манові легко. Він успадкував революційний ген від двоюрідного діда, якого французи завербували служити в Європі під час Першої світової. Він був гробарем, і мало що спонукає жителя колонізованої країни до дії краще за видовище голих і мертвих білих людей — так казав цей двоюрідний дід, принаймні так Ман оповідав мені. Він брав руками їхні рожеві, слизькі кишки, роздивлявся на дозвіллі їхні смішні, зів’ялі члени і мало не блював, споглядаючи гнилу бовтанку їхніх мізків. Він ховав їх тисячами, хоробрих юнаків, що безнадійно заплутались у павутинні пафосних промов, що їх сплітали хитрі політики, й усвідомлення того, що Франція залишила ліпших для своєї власної землі, поступово просочувалось у капіляри його свідомості. Посередніх відправляли до Індокитаю, що дозволяло Франції керувати колоніями через бюрократів — колишніх шкільних капосників, аутсайдерів шахових клубів, природжених бухгалтерів і боязких сумирників. Саме їх двоюрідний дід тепер побачив у природному середовищі, тими вигнанцями та невдахами, якими вони і були. І от ці парії, думалось йому, навчили нас думати про них, як про напівбогів? Привабливість радикального антиколоніалізму зросла для нього ще більше, коли він закохався у французьку медсестру, троцькістку, що переконала його приєднатися до французьких комуністів — єдиних, хто пропонував гідну відповідь на індокитайське питання. Заради неї він ковтнув чорний чай вигнання. Зрештою в них з медсестрою народилася дочка, і, передаючи мені папірця, Ман прошепотів, що вона, його тітка, досі там. На папірці було її ім’я та адреса у тринадцятому окрузі Парижа. Ця наша попутниця не вступала до комуністичної партії, а отже, і стежити