Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Вони мовчки йшли по подвір'ю. Так само мовчки зайшли у будинок і провели Степана до вітальні. Коли всі троє сиділи на стільцях, батько Олега звернувся до Степана:

— Що ви хочете знати?

— Вибачте, а як я можу до вас звертатися? — трохи ніяково запитав детектив.

— Мене звуть Борис, — відрекомендувався батько Олега, — а це моя дружина Світлана.

— Розкажіть, коли зник ваш син? — Степан розкрив чорну теку та дістав аркуш, щоб робити записи.

— Минулої суботи, 3-го грудня, — відповіла Світлана.

— Отже, вже минуло п'ять днів, — Степан робив записи. — Розкажіть, коли ви бачили свого сина востаннє?

— Він мені допомагав з машиною, — тепер це вже був Борис. — Ну, як допомагав, подавав інструменти. Потім йому на телефон прийшло якесь повідомлення. Він сказав, що пішов гуляти, і вже не повернувся.

— Ви знали, що друг вашого сина зник?

— Так, того разу нас розбудили посеред ночі патрульні поліціянти, ставили питання Олегу щодо Ігоря. Наш син нічого не знав про зникнення друга, — Борис завчасно відповів на запитання, яке Степан тільки хотів поставити.

— І ви не боялися відпускати його після зникнення Ігоря?

— Той Ігор, — Борис намагався підібрати слова, — був непосидючим та зарозумілим. Я давно думав, що одного дня він втече з дому, — чоловік знизав плечима.

— Ваш син також багато часу проводив за комп'ютерними іграми?

— Так, він не вилізав з комп'ютера, — підтвердила Світлана. — Відривався лише на їжу, та інколи виходив погуляти з друзями. Ми були раді, коли він йшов гуляти.

— Останніми днями він вам не здавався знервованим, чи, можливо, засмиканим?

— Він завжди був таким, — Борис трохи злився, — все ті трикляті ігри!

— Можу я оглянути його кімнату?

— Так, звичайно! — Світлана повела Степана на другий поверх. Борис залишився сидіти на місці. — Не знаю, що ви там збираєтесь знайти... — Жінка показала кімнату сина.

Всередині було прибрано, речі ніде не валялися.

— Кімнату вашого сина вже оглядала поліція? — Степан був здивований такій чистоті.

— Так, але вони швидко закінчили. Оглянули шафу, ліжко, забрали комп'ютер та пішли.

— Тобто це ви вже прибрали?

— Так, вони влаштували безлад. Довелося прибрати, — Світлана знизала плечима, — а не треба було?

— Все гаразд! Скажіть, будь ласка, ви не помітили, можливо, поліція щось незвичайне знайшла? Чи, може, ви, коли прибирали в кімнаті?

— Та ні... — задумливо відповіла жінка. — Що ви маєте на увазі під словом «незвичайне»?

— Ви дозволите оглянути кімнату?

— Звичайно!

Степан зайшов у кімнату, і одразу за ним зайшла Світлана.

— Вибачте, а ви б не могли постояти біля дверей? Мені легше, коли за мною не ходять, — максимально м'яко попросив Степан.

— Так, звичайно, — жінка залишилася стояти в дверях.

Степан повільно оглядав кімнату. Звичайне ліжко, письмовий стіл біля ліжка, який, очевидно, був замість тумбочки. Велика шафа-купе, комп'ютерний стіл без системного блоку. М'яке крісло та великий телевізор на стіні.

Чоловік відставив телевізор, заглянув на задню кришку. Він зазирнув під ліжко, відсунув письмовий стіл. Перевернув м'яке крісло.

— Що він робить? — тихо запитав Борис у дружини.

— Щось шукає...

— Що саме? — на це питання Світлана лише знизала плечима.

Степан дістався до комп'ютерного столу. Він повільно його відсував, ніяких дивних звуків не було. Детектив обережно перехилився через стіл і зазирнув у щілину між столом та стіною, що утворилася. І побачив там те, що шукав. Він потягнув стіл, який почав дряпати підлогу.

— Гей, що ви робите? — втрутився Борис, який вже збирався зупинити Степана.

— Допоможіть, — детектив не відповів на питання, він навіть не розчув його.

Батько Олега здивувався такій реакції і зупинився на пів шляху. За цей час Степан відсунув стіл достатньо, щоб дістати дріт з голкою та usb-роз'ємом.

— Розумно, — Степан кивнув своїм думкам, — прибити степлером пакет до задньої стінки столу.

— Що це в біса таке? — Борис роздивлявся невідомий пристрій.

— Там що, кров? — підбігла Світлана і дивилася на голку.

— Це те, що я шукав! Не знаю, що це, але намагаюся розібратися, — відповів Степан.

— Це точно Ігор дав... це... нашому сину, — Борис стиснув кулаки від злості.

— Думаю, що вашого сина я знайду там само, де й Ігоря, — підсумував Степан.

— Я приб'ю того Ігоря, як тільки він знайдеться!.. — Борис ледь тримав себе в руках від люті.

— Я заберу це! І мені треба вже їхати, — Степан не збирався тут більше затримуватися. Тим більше Борис ніяк не міг угамуватися, а потрапляти під гарячу руку у Степана не було бажання.

— І що, це все? — запитала Світлана.

— Мені потрібно продовжувати пошуки, — Степан пройшов повз подружжя і вже стояв в дверях кімнати. — Час йде, не можна гаяти дорогоцінні хвилини!

Ці слова допомогли отямитися батькам від своїх думок.

— Так, звичайно, ви маєте рацію! — Світлана пішла проводити детектива. Борис же залишився в кімнаті сина.

Перш ніж вийти з будинку, Степан почув, як щось велике впало на другому поверсі. Він не знав напевно, але припускав, що Борис вирішив продовжити пошуки ще якоїсь заначки.

Степан сів в машину, кинув дріт на пасажирське сидіння. Він глянув на свої записи. Наступним, до кого він збирався заїхати, був Рома. Чоловік сподівався, що хлопець вдома і не зник, як його двоє друзів.