Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Степан заїхав в якусь вузьку невелику вуличку. Він ще раз перевірив інформацію, і дійсно, будинок Роми знаходився в якомусь тупику. Чоловік вирішив не їхати далі, а виїхав з вулиці, в якій точно не розминуться дві машини. Залишивши свою автівку, далі він пішов пішки.

Дійшовши до самого кінця провулка, Степан зупинився біля останнього будинку. Він подзвонив у дзвінок. Ніхто не вийшов. Степан подзвонив ще декілька разів, але ніхто так і не з’явився.

Тож чоловік почав стукати кулаком по хвіртці. Першою відізвалася собака, яка спочатку гавкала десь далеко, але швидко підбігла до хвіртки. Степан ще кілька разів постукав.

— Та заткнися ти! — почувся чоловічий голос.

— Агов, — Степан підняв руку вище паркану та почав махати.

Почулися кроки. У невеликій щілині у трохи прочиненій хвіртці з'явилося обличчя втомленого чоловіка.

— Ми вже передали покази всіх лічильників, — сказав чоловік і вже зачиняв хвіртку.

— Ні, я по іншій справі... — Степан не встиг домовити, його перебили.

— Ми нічого не замовляли і не чекаємо на посилку, — чоловік все ж таки зачинив хвіртку.

— Мені треба поговорити з вашим сином, щодо зникнення його друзів — Ігоря та Олега.

— Наш син вже відповів на всі ваші запитання, більше йому нічого додати! — з-за паркану все таким же втомленим голосом відповів чоловік.

— Я не з поліції, — Степану було незручно розмовляти з людиною, яку він не бачив.

— Ще один журналіст?! Мій син сказав, що не хоче ні з ким з вас розмовляти! Тож йдіть до біса! — кроки почали віддалятися.

— Я не журналіст! Я приватний детектив, мене найняли...

— Мені все одно, хто ви, — голос вже був тихіше. — Я вже сказав, куди вам йти!

— Але хлопці...

В цей момент двері у будинок зачинилися. Чоловік гепнув ними так, щоб Степан це почув.

Детектив знову почав стукати по хвіртці. З іншої сторони лише гавкала собака. Через кілька хвилин хазяїн не витримав і знову визирнув з будинку.

— Якщо ви зараз же не підете, я викличу поліцію! — крикнув чоловік з порогу.

— Це дуже важливо, і, можливо, стосується вашого сина!

— Я все сказав! Залиште нас в спокої, інакше будете розбиратися з поліцією! — і він знову зачинив вхідні двері.

Степан простояв перед хвірткою ще декілька хвилин, після чого розвернувся і пішов до своєї машини. Як би сильно він не хотів, але на цьому його повноваження закінчувалися. Він не міг вломитися в чужий будинок, щоб обшукати кімнату хлопця.

Залишався ще один — Микита. Степан глянув на адресу. Будинок знаходився недалеко від будинку Ігоря. Він завів машину і поїхав до останнього хлопця. Степан сподівався, що з ним вдасться побалакати.

Будинок був не дуже великим, побудованим з білої цегли. Частина будинку була утеплена пінопластом. Дзвінка на хвіртці не було, тож Степану знову довелося стукати.

Як тільки почала гавкати собака, на вулицю вийшов чоловік з сивим волоссям, але обличчя його було не дуже старим. Степан припустив, що це батько Микити.

— Добрий день, мене звуть Земко Степан, я приватний детектив, і я б хотів побалакати з Микитою, — відрекомендувався детектив.

— Приватний детектив? — здивувався чоловік. — А з якого ви питання?

— Я розшукую його друга Ігоря. Він зник майже два тижні тому...

— Так-так, я знаю, мені страшно уявити, що переживають батьки, — чоловік був стурбованим, по ньому було видно, що він дуже переймається цим питанням. — Заходьте, будь ласка, — чоловік запросив детектива до будинку. — Мене звати Максим, я батько Микити.

— Приємно познайомитися, — Степан потиснув простягнуту руку. Він відмітив, яким люб'язним був батько Микити, на відміну від батька Роми.

Вони пройшли повз собаку, яка не припиняла гавкати і була прив'язана на ланцюзі. Степану було трохи лячно. Здавалося, що собака ось-ось порве прив'язь.

— Вероніко, — гукнув Максим, — у нас гості!

З кухні вийшла невисока гарна жінка, на вигляд молодша за Максима. Вона витирала руки об рушник.

— Вероніка, — привіталася жінка, і простягнула руку для рукостискання.

— Степан, — детектив легенько потиснув руку, він не звик до такого рукостискання. — Я приватний детектив, розшукую зниклого друга вашого сина, Ігоря.

— О, так... Ми були дуже шоковані, коли дізналися про зникнення. І досі переживаємо... сподіваємося, що він скоро знайдеться, — висловилася Вероніка, все так само продовжуючи витирати руки. — Але чим ми можемо вам допомогти?

— Власне, я б хотів побалакати з вашим сином! Мені не вдалося поговорити з Ромою... — Степан не став вдаватися в подробиці. — Власне, Лідія, мати Ігоря, сказала, що друзі її сина можуть щось знати. Ось я і їжджу...

— Так, звичайно, — заметушилася Вероніка, — я думаю, наш син не відмовиться від спілкування з вами. Зараз я його покличу... — жінка пішла до кімнати сина.

— Власне... — Степану було трохи ніяково, — я б хотів поговорити з вашим сином віч-на-віч, якщо ви не будете проти. Деякі питання можуть бути дуже... особистими... якщо ви мене розумієте...

— О-о-о... я розумію, — Вероніка трохи зашарілася та хихикнула. Максим в свою чергу просто посміхнувся та кивнув. — Йдіть за мною!

Вони пройшли по короткому коридору. Жінка постукала в останні двері.

— Що? — крикнув хлопець.

— Микито, тут до тебе пройшли, — Вероніка відчинила двері. Хлопець сидів за комп'ютером та грав в якусь гру.

— Хто це? Я зайнятий, не можу зараз балакати! — і він знову повернувся до монітора.

— Поговори з цим чоловіком! — голос жінки змінився, тепер він не здавався таким милим. Це був командирський голос.

— Ну, мам... — почав нити Микита.

— Відірвися від свого комп'ютера та побалакай з цим чоловіком! Це стосовно Ігоря, — Вероніка продовжила тиснути на сина.

— Гаразд, зараз, — неохоче погодився Микита. Після чого знову повернувся до монітора: — Мені треба відійти! Не знаю... хвилин через десять...