Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Ніяких десять хвилин! — мати закинула рушник на плече і свердлила сина своїм поглядом. — Вимкни комп'ютер і нормально поговори з гостем.

— Ну, мам...

— Вимикай! — вона склала руки на грудях і чекала.

— Гаразд, — після цих слів він знову звернувся до друзів в комп'ютері: — Я подзвоню, як звільнюся! До зв'язку!

Микита вийшов з гри і почав вимикати комп'ютер.

— От і добре! — Вероніка посміхнулася. Перед Степаном знову була гарна, привітна жінка. — Залишаю вас! — після чого вийшла та зачинила за собою двері.

Степан почекав, доки не вимкнувся комп'ютер. Кроки за дверима теж стихли.

— Доброго дня, Микито. Мене звати Земко Степан, я приватний детектив. Мене найняла мати Ігоря, щоб я знайшов її сина, — розгорнуто відрекомендувався детектив.

— Це ви нещодавно заїжджали до Роми? — Микита не був здивований цій зустрічі.

— Так, це я, — підтвердив Степан.

— У Роми дуже суворі батьки, та ще й недолюблюють незнайомців. Навряд чи вони дозволять вам з ним побалакати... — Микита відразу почав з головного, щоб не втрачати час і швидше повернутися до гри. — Вони тоді... коли зник Ігор, ледь впустили поліцію.

— Дякую, що попередив. Буду знати, — ця інформація була корисною, тепер йому треба шукати інший спосіб побалакати з Ромою. Хоча його цікавило інше питання: — Ти б не міг закотити рукава?!

— Це ще навіщо? — хлопець був трохи шокований та наляканий.

Степан вже по обличчю бачив, що Микита не хоче цього робити. Він мав, що приховувати.

— Я б хотів подивитися на твої вени.

— Ні, нізащо! Я думав, ми будемо говорити про Ігоря, — хлопець вже зібрався з думками, перший шок пройшов.

— Ми про нього і говоримо!

— А от і ні! Ви просите показати вени, а не питаєте, коли я бачив свого друга востаннє, чи про що ми балакали в той вечір, — Микита починав підвищувати голос. — Хіба не про це ви маєте мене питати?

— Ні! — все так само спокійно продовжував Степан. Він спіймав хлопця на «гачок». Залишилося змусити його говорити. — Я хочу побалакати про твої вени!

— Якого біса? Йдіть звідси, я не хочу з вами балакати! — продовжував він кричати. — Може ще труси зняти і показати дупу?

Степан почув за дверима кроки, що наближалися.

— Що тут відбувається? — в кімнату зайшов Максим. А всього за кілька кроків позаду була Вероніка.

— Ми розмовляли, — Степан навіть не змінився в обличчі.

— Я не хочу з ним балакати! — категорично відповів Микита. Хоча кричати вже перестав.

— Чому ти не хочеш з ним розмовляти? — почала питати вже Вероніка.

Степан відчув, як змінилася атмосфера в кімнаті. Він зрозумів, що «хазяїн» в цьому будинку саме жінка.

— Це якийсь збоченець, — Микита знову почав нервувати, і голос здригнувся.

— Я чув щось про труси... — вставив Максим, але, побачивши погляд дружини, одразу замовк.

— Що тут відбувається? — тепер жінка звернулася до Степана, який так і стояв, не сходячи з міста. — Ви хотіли, щоб мій син зняв труси?

— Зовсім ні! — Степан витримав погляд. — Я попрохав вашого сина закотити рукава, щоб я міг оглянути його вени.

— Вени? — не зрозуміла жінка. — Про що він говорить? — тепер вона зверталася до сина.

— Я не знаю!.. Він несповна розуму! Треба викликати поліцію! — на останніх словах голос здригнувся.

— Що ти приховуєш? — голос Вероніки змінився, знову був командирським.

— Нічого! — Микита почервонів.

— Покажи свої вени! — казала жінка.

— Ну мам... — тепер перед ними стояв не підліток, а ображений хлопчик.

— Показуй!

Микита хапав повітря ротом, він хотів щось сказати, але не знав що саме. Через декілька секунд він здався і закотив рукава.

Степан підійшов до хлопця і оглянув руки. На них було кілька ледь помітних ран від голки, які вже майже затягнулися.

— Де пристрій? — Степан міцно тримав хлопця за руки.

— Я не розумію, про що ви...

— А от твої руки говорять інше! — тепер і детектив починав злитися. Хлопець досі клеїв дурня, хоча його вже викрили.

— Що це таке? — поруч вже опинилася Вероніка. — Ти що, колешся? — жінка стиснула рушника.

Степан почув, як декілька її пальців хруснули. Він не знав, ким вона була до подружнього життя, але безперечно займалася чимось небезпечним.

— Ні, я не колюся! — Микита вже був на межі, в очах з'явилися сльози.

— А це що тоді таке? — жінка питала про ранки.

— Я не колюся! — хлопець не витримав і все ж таки заплакав.

Степан відпустив його, та відступив на крок назад.

— Де твій прилад? — спокійно запитав Степан.

— Я не знаю, про що ви говорите, у мене нічого немає, — крізь сльози сказав Микита.

— Сліди на твоїх руках кажуть інше, — продовжував детектив. — Я знайшов прилад у Ігоря та Олега. Тож кажи, де ти його сховав, інакше я все переверну в твоїй кімнаті, щоб знайти той дріт.

— Ні, — крикнув Микита, — ви не можете!

— Мені достатньо буде дозволу твоїх батьків! Думаю, що вони навіть мені допоможуть! — Степан глянув на Вероніку.

— Віддай детективу те, що він шукає! — максимально серйозно звернулася жінка до свого сина.

— Я нічого не робив... — через сльози слова майже неможливо було розібрати.

Хлопець пішов до вікна та просунув руку між стіною та батареєю під вікном. Він обережно дістав дріт та віддав його детективу без зайвих слів. На голці крові не було. Дріт був в пилюці та павутинні, було видно, що ним давно не користувалися.

Степан відмітив для себе, що хлопець не дурень. Там би точно ніхто не шукав. Ніхто б не знімав батареї і не заглядав за них. Він би точно там не став шукати.

— Що це таке?! — жінка почала кричати на сина. Микита стояв з опущеними очима і мовчав.

— Вероніко, будь ласка... — Степан обережно доторкнувся до плеча жінки, та відсунувши її, підійшов до хлопця. Він почав заспокійливо говорити: — Микито, глянь на мене, — хлопець не реагував, — поглянь, будь ласка, на мене, — неохоче хлопець підняв голову. — Розкажи мені, що це таке?