Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Запанувала тиша. По обличчю хлопця було видно, що він роздумує над тим, що саме сказати і чи говорити взагалі. Він глянув у очі матері і нарешті здався.

— Це пристрій для ігор, — тільки це і сказав Микита.

Дорослі переглядалися і намагалися зрозуміти те, що їм сказали.

— Як це — пристрій для ігор? — нарешті запитав Степан. — Розповідай все, що знаєш!

— Ось так, для ігор, — Микита знизав плечима, він почав заспокоюватися. — Це щось на зразок окулярів віртуальної реальності, але... — хлопець намагався підібрати слова. — Він наче додає відчуттів під час гри... Я не знаю, як вам пояснити... Ви наче стаєте персонажем гри... Відчуваєте те, що може відчувати він... — Микита робив великі паузи, він, як міг, підбирав слова. Але і їх було недостатньо для того, щоб передати все те захоплення і нові емоції, яких він до цього ніколи не відчував. — Це як робити що завгодно в грі, а насправді ти ось тут, вдома... Цигарки, алкоголь, наркотики, звичайна вода... Це все реальне... Відчуття дощу на шкірі, подув вітру по волоссю... Я не можу все пояснити, але це можна відчути, просто граючи в гру. — Микита глянув в очі матері, він почервонів від сорому і знову опустив очі.

Ні Степан, ні батьки хлопця не знали, що сказати. Вони не очікували такої відповіді. Вони навіть і половини не зрозуміли з того, що сказав Микита.

— То чому ти перестав користуватися цим... приладом? — запитав детектив.

— У мене проблеми з освоєнням нових технологій, — Микита знизав плечима. — Я колись намагався грати в окулярах віртуальної реальності, та не зміг довго в них перебувати, тож продав їх.

Степан подивився на Вероніку, вона кивнула, підтверджуючи слова сина.

— З цим приладом те саме... Мене вистачило на кілька днів... Та й колоти себе не дуже приємно, — останні слова він сказав дуже тихо.

— Скажи, де ти його взяв? — Степан сподівався почути ім'я і, можливо, навіть адресу.

— Мені його дав Ігор, я не знаю, де він його взяв, — Микита нарешті повністю заспокоївся.

— Тоді розкажи, що ти знаєш про це і коли такий дріт з'явився у Ігоря, — під рукою не було теки з аркушами, куди зазвичай Степан все записував. Тож він дістав телефон та увімкнув диктофон.

— В інтернеті Ігор знайшов якусь дивну гру для віртуальної реальності. Гра називалася «Занурення». Коли він її встановив на комп'ютер та зареєструвався, йому надійшло повідомлення на пошту, де йшлося про те, що для гри потрібне спеціальне обладнання, — почав розповідь Микита.

— Коли це було? — вирішив уточнити Степан.

— Десь півтора місяця тому, — хлопець замислився, — може, трохи більше.

— Що було далі?

— Йому на пошту прийшов дріт з інструкцією.

— У тебе з дротом теж була інструкція?

— Так!

— Вона у тебе залишилася? — продовжував сипати запитаннями Степан.

— Ні, я її викинув, коли розібрався, як треба користуватися дротом, — Микита знизав плечима.

— Що за діти... все викидають... — підсумував Степан. — Добре, розповідай далі.

— Ігор кілька днів не наважувався спробувати, але все ж запустив гру та підключив дріт. Таким радісним я ніколи його не бачив. Він так захопливо розповідав про цю гру та прилад, що я вирішив теж спробувати.

— Так само як Олег та Рома?! — Степан починав розуміти, що трапилося.

— Ігор сказав, що якщо замовити прилади через його обліковий запис, він отримає якісь бонуси. Тож ми і замовили через нього. Десь через тиждень дріт отримав Олег, він найбільше хотів почати грати. А ще через тиждень Ігор передав пристрої мені та Ромі.

— Комусь іще Ігор замовляв ці пристрої?

— Ем... не знаю... можливо... Мені він нічого такого не казав, — Микита був здивований цьому питанню. Степан повірив в те, що хлопець не знає.

— Продовжуй.

— Ну-у... — Микита подивився на батьків, які стояли і мовчки слухали. Йому було ніяково розповідати далі, але він продовжив: — Я спробував підключити прилад... Ігор не брехав: це наче новий рівень сприйняття ігор. Не лише зір та слух. Кожна клітинка тіла наче перебуває не лише в реальності, а й у грі. Наче гра — ось справжній світ. А наш світ — лише тьмяна тінь того, що насправді може відчувати людина.

Микита дивився у підлогу, погляд був порожнім, він перебував там, десь глибоко в собі. Він не помічав поглядів батьків. Степан же звернув на них увагу. Максим та Вероніка були просто нажахані почутим. І хоча Степан не знав, про що вони думають, але міг припустити, що вони моляться про себе, щоб їх син не підсів на цю гру.

— І всі ці почуття були настільки справжніми, що їх просто хотілося відчувати постійно. Розчинитися в них, залишитися в тій реальності, де все було гарно та спокійно.

— І що тобі завадило? — поцікавився детектив.

— Ну-у... Мене почало захитувати, як і під час гри в окулярах віртуальної реальності, і я зблював, — хлопцю було соромно. — У мене слабкий вестибулярний апарат, — підсумував Микита.

— Що було далі?

— Я спробував ще кілька разів, але результат був той самий. В тій грі було настільки ж добре, наскільки поганим був відхідняк від неї. Тож я залишив спроби і продовжив грати в ігри, як раніше.

— А що Ігор та інші хлопці? Їм не було погано?

— Начебто — ні. Принаймні мені вони на це не скаржилися.

— Зрозуміло... — це було довге протяжне «зрозуміло». Степан не знав, як реагувати на цю інформацію. З таким він точно ще не стикався. — У тебе ще залишилася та гра?

— Ні, я її видалив. Навіщо вона, якщо я в неї не граю?... Лише місце на диску займала.

— А що за бонуси отримав Ігор? Навіщо було підсаджувати друзів на це?

— А-а-а... Гра мала місяць безкоштовного доступу. Тож за кожного з нас він отримав ще кілька днів безплатної гри. Ігор наче навіть намагався зламати гру чи прилад, щоб продовжити безкоштовно грати. Але йому, здається, не вдалося, не знаю... — хлопець знову знизав плечима.

Степан же отримав відповідь на деякі питання. Книга на тумбочці, аналоги дроту в майстерні — Ігор настільки підсів, що хотів продовжити грати безкоштовно.