Читати книгу - "Син"

Те, що я вгледів крізь амбразуру, змусило мене забути про все на світі. Наше подвір’я було заповнене індіанцями. Із дванадцятеро — біля паркану. І ще невідомо скільки — у тіні біля дороги… Наша найменша собачка Пердіда, голосно заскавчавши, стрімголов кинулася в чагарник, наче за нею хтось гнався та стріляв.

Я кинувся всіх будити. Сяйво повного місяця було майже таким яскравим, як сонячне, і тому я дуже добре побачив, як індіанці виводять наших трьох коней геть із подвір’я. Вони пробралися-таки якось у стайню… Наш дурний бульдог крутився біля ніг одного високого індіанця, розмахуючи хвостом так, ніби той червоношкірий був його найкращим другом.

— Посунься, — сказав мій брат.

Він разом із матір’ю та сестрою вже стояв у мене за спиною.

— Там повно індіанців, — прошепотів я.

— Та це, мабуть, усього-на-всього Забіяка Джо зі своїми тонкава, — махнув рукою брат.

Поступившись йому місцем біля амбразури, я пішов до пічки й розгріб кочергою залишки дров, щоб у кімнаті стало бодай трошки світліше. «Солдати», «солдати»… І де, в дідька, вони вештаються зараз, коли наш будинок з усіх боків оточили індіанці?! Я кинувся заряджати рушниці, однак миттю згадав, що вже зарядив їх, перш ніж лягати спати. Я раптом пригадав віршик:

Ручка — кістка буйвола,

Лезо — від «Барлоу».

Де іще здобудете

Ви ножа такого?

Я спробував уявити, що ж буде далі. Ну, спершу індіанці постукають. Ми їх, звісно, не пустимо. І вони намагатимуться виламати двері. А якщо їм це не вдасться — вони підпалять будинок і застрелять нас, тільки-но ми вийдемо надвір.

— Мартіне? — обізвалася мати.

— Так, їх справді багато. Щонайменше дві дюжини.

— Це, напевно, білі, — мовила сестра. — Конокради…

— Та ні, це точно індіанці.

Я взяв свою рушницю й сів у кутку — обличчям до дверей. Кімнату освітлювали червоні відблиски вогню, що догоряв у пічці. Чи потраплю я до пекла, якщо мене зараз уб’ють?.. Мій брат ходив туди-сюди кімнатою. А мати сіла разом із Ліззі на широке ліжко та й заходилася розчісувати їй волосся.

— Тихше, люба моя, — шепотіла мати. — Усе буде добре…

У напівмороці їхні очі здалися мені порожніми западинами — наче їх уже виклювали грифи. І я намагався більше на них не дивитися.

— Рушниці й пістолети — напоготові, — сказав я братові.

Мартін чогось захитав головою.

— Якщо ми чинитимемо опір, вони, можливо, удовольняться тим, що вкрали в нас коней.

Я чекав, що брат знову не погодиться. Утім, він узяв свою рушницю й перевірив запобіжник.

— Я вже все зробив, — удруге сказав я.

— Може, якщо ми сидітимемо тихо, вони подумають, що нас немає вдома? — прошепотіла сестра.

— У нас же дрова горять, Ліззі, — відповів Мартін. — Вони чудово бачать дим.

Невдовзі ми почули, як індіанці бряжчать залізяччям у кузні мого батька. Було навіть чутно, як вони стиха перемовляються між собою.

Тим часом мати присунула до дверей стілець і стала на нього. Над дверима-бо була інша амбразура.

— Я бачу лише сімох, — мовила мати.

— Дивись уважніше, — відказав я. — Їх щонайменше тридцятеро.

— Тато прийде та врятує нас, правда ж? — прошепотіла сестра. — Він якось дізнається, що тут індіанці…

— Хіба що вгледить здаля, як горить наш будинок, — пробурчав брат.

— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.

— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.

— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.

Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.

— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.

Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).

Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.

— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!

— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.

На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.

— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.

Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.

— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!

Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.

Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.

Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.

Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.

Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.

— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.

Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…

Невдовзі я опинився на підлозі, до якої мене притискало щось дуже важке. Видавалося, що дах нашого будинку обвалився. Однак згодом я зрозумів, що мене хтось тримає. То був індіанець. Я вчепився йому в шию, та він сильно вдарив мене головою об підлогу.

Отямився я вже надворі, під деревами. Намагаючись підвестися, одразу ж отримав удар ногою. Ляпнувся