Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Мушу визнати: те, як ти зробив це зі мною і як потім тікав, було свого роду... гм... талановито, – повідомив Ітмар.

Ромєк ніяк не відреагував на похвалу. Він досі погано уявляв, чого йому чекати від співрозмовника, тому продовжив розповідь:

– Поки я крав, усе було непогано. Іноді попадався, але ватажку якось вдавалося про мене домовитися – відпускали. А потім на мене чекало випробування. Я мусив вбити людину, щоб стати повноцінним членом банди. Я казав, що не хочу цього робити. Що не обов'язково кожному ставати вбивцею. У мене добре виходять крадіжки, тож використовуйте, будь ласка, цей мій талант. Але наш ватажок сказав, що інакше вони не зможуть мені повністю довіряти. Наша справа небезпечна, іноді треба і за себе постояти, і товариша врятувати. Я мушу бути готовим до будь-чого. До бійки, до вбивства…

Ітмар із сумнівом подивився на кволу статуру Ромєка:

– Вони з глузду з'їхали! Не дуже ти годишся. Для цього добре б мати кращу фізичну форму. 

– І я вважаю так само! Але мене тренували. Показували прийоми, як впоратися з суперником у разі спротиву. Також показували, куди бити ножем. Ну, де там серце чи як горлянку перерізати.

Було видно, що навіть розповідати про це Ромєку неприємно. 

– Потім мені дали гострого ножа. Вказали людину, яку треба вбити. Але я не зміг. Це ж не гаманець із поясу зрізати! Закляк від страху. Ані ноги, ані руки мене не слухалися. Ватажок розлютився, однак пробачив мені. Почав готувати знову. Сказав, що у мене буде ще лише одна спроба. Інші в банді почали зневажати та насміхатися наді мною. Там були такі, що майже в дитячому віці примудрилися розправитися зі своїми кривдниками. Мене дражнили боягузом. Напевне, так воно і є. Я випадково зустрівся поглядом із тим чоловіком, якого мусив вбити наступного разу і… знову нічого не вийшло. Я навіть не намагався. Прийшов до ватажка і сказав, що не буду цього робити. Просто не хочу лишати іншу людину життя. 

Мене вигнали з банди, я зостався сам. Виявилося, що так красти складніше. На ринку чи ярмарку хтось із нас відволікав майбутню жертву, створюючи натовп, штовхаючи, як я тебе, чи привертаючи увагу до чогось – наприклад, несправжньої бійки чи погоні. Були такі, що особливим свистом попереджали про наближення міської варти. Але тепер доводилося працювати самому. Кілька разів мене ледь не схопили. Я мусив тікати з міста. Ми свого часу часто переїжджали. У маленьких містечках ніколи надовго не затримувалися, бо скоро ставали відомими, кожного могли впіймати, запроторити у в'язницю. Але в нас були фургони, на яких ми подорожували, а мені довелося йти пішки чи витрачати останні викрадені гроші, щоб хто-небудь підвіз. 

Хочеться потрапити до якогось великого міста, але ніяк не доберуся. В одному селі на ярмарку я невдало поліз до кишені, це помітили. Здійнявся галас, довелося тікати. Я заблукав у лісі, кілька діб не міг вибратися. Думав, помру там, однак все-таки вийшов на дорогу, згодом опинився тут. Не пам'ятаю, коли їв востаннє. Я тобі дуже-дуже вдячний.

Ітмар дивився похмуро:

– Ти скоро зголоднієш знову, і що далі? Не пробував найнятися на роботу, чесно заробляти гроші?

– Де її знайдеш, ту роботу! 

– Будь-де. Зараз літо, робітники завжди потрібні.  Ти ходів по селах, міг би спитати. 

– Не вмію я нічого. Та й робітник із мене… 

– Було б бажання. Невже краще нишпорити по кишенях?

– Працювати – то довго та важко. А так – одна мить, і маєш гроші. 

– Якщо розумієш, що вони нелегко даються, то як можеш красти?

– Я над цим не замислююся. Просто забираю, і все.

– От якби сам спробував попрацювати, заробити, тоді міг би усвідомити, що відчуває людина, яку обікрали.

Ромєк сидів, похнюпившись. 

– Гаразд, – ніби поставив крапку Ітмар. – Я не той, хто має право тебе судити.

– Чому ти так сказав? – не зрозумів Ромєк, злякавшись, що той зараз здасть його вартовим.

– Бо я найманець. Заробляю на життя тим, що вбиваю людей. 

Хлопець подивився на Ітмара приголомшено, з деякою долею відрази чи навіть страху. Той вирішив уточнити:

– Ну, не такий, який серед ночі підкрадається до жертви, щоб встромити ножа в спину чи підсипає отруту в їжу. Я наймався за контрактом у військо, брав участь у чужих війнах, сенсу яких досі не розумію. 

– А, ну це – трохи інше. Багато хто так робить, – майже з полегшенням сказав Ромєк. 

– Можливо, виглядає благородніше. Але за суттю те саме. Особливо з твоєї точки зору. Бо що роблять на війні, як не вбивають? За цю службу я і отримував платню. Але я більше не хочу цим займатися. Строк контракту завершився, я вільний. Шукаю собі інше заняття. Накопичив грошей, можливо, вкладу в якусь справу. До речі, ти зірвав великий куш. Поцупив у мене все, що було. За роки сумлінної служби.

Ромєк збентежився, сказав: 

– Вибач. – Але потім додав: – Не можна тримати всі гроші в одному місці!

– Повчи мене ще тут, – погрозив йому пальцем Ітмар. – Хоча, насправді, буде мені наука. 

– Я тебе також раніше помітив, з таким тугим гаманцем, – зізнався Ромєк. – Тільки не знав, як до тебе підступитися, поки ти сидів у тій корчмі. Я досі не розумію, чому ти мені пробачив. Адже ти пробачив, так?