Читати книгу - "Впізнай мене, Мар'яна Доля"

Я швидко знайшла того, хто мені потрібний. У інтернеті є не один Юрій Зотов, і навіть не два. Але лише один із них — адвокат у нашому місті. Це навряд чи збіг…

 — Ти чому не спиш? — почула я голос Стаса. Він лежав з розплющеними очима і усміхався мені. 

 — Щось  знову безсоння, — сказала я, вимикаючи телефон і кладучи його на тумбочку.

 — Тобі наснилося щось погане? — він зазирнув мені в очі. Коли твій хлопець працює психіатром, досить важко обвести його навколо пальця…

 — Ні, — я похитала головою. — А якщо й снилося, то я не пам’ятаю, що. Зараз буду спати…

 — Йди сюди, — сказав він.

Я лягла поряд з ним і поклала голову йому на плече.

 — Я такий щасливий, — сказав він. 

 — Я теж, — тихо відповіла я.

Я дійсно  була щаслива. Він кохав мене, турбувався про мене. Я тепер красуня. Ну, може, й не красуня, але достатньо симпатична. У мене відкрився талант — готувати. Може, в минулому житті я була куховаркою? Щовечора, коли Стас повертався з роботи, на нього чекали все нові делікатеси, рецепти яких я знаходила в інтернеті.

 — Тобі треба відкрити ресторан, — казав Стас.

 — Я подумаю над цим, — незмінно відповідала я. 

Але наразі я не могла думати ні про що інше, як про цього Юрія Зотова. Може, мені прийти до нього і прямо попросити розповісти про мене, про моє минуле?

Але я боялася. Пам’ятала свої сльози тоді, уві сні. Раптом моє минуле — то скринька Пандори, в яку краще не зазирати?

Я притулилася до Стаса міцно-міцно.

 — Ми завжди будемо разом? — запитала, слухаючи розмірене биття його серця. 

 — Авжеж, будемо, — промовив він сонним голосом. — Поки смерть не розлучить нас, чи як там кажуть…

“Або поки я не зроблю ту дурницю…”

***

Та я все ж її зробила. Наступного дня зранку я стояла поруч з високою офісною будівлею у самому центрі міста. Я знала, що саме тут знаходиться адвокатська контора Зотова. Коли Стас пішов на роботу, я взяла таксі і приїхала сюди. 

Але я ще й сама не знала, що робити. Поки що стояла поряд із входом і з хвилюванням дивилася на кожну машину, що під’їздила до  стоянки. 

Але того, хто мені був потрібен, у жодній з цих автівок не було…