Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Якусь мить я чула лише уривчасте дихання й незмовкний шурхіт човна. Аж раптом десь у темряві пролунав інший звук, слабкий, але невблаганний: ритмічне ляскання крил.

Однією рукою я схопилася за Олексія, а другою за руків’я свого ножа; серце гупало, очі намагалися розгледіти щось, хоч щось серед темряви. Я почула, як звели гачки, як із шурхотом натяглася тятива. Хтось прошепотів: «Приготуйтеся». Ми чекали, прислухаючись до звуку крил у повітрі, що дедалі гучнішав, наближаючись до нас, наче гупання барабанів армії атакувальників. Крила закружляли ближче, ближче, і мені здалося, наче я відчула на щоці вітерець від їхнього поруху.

— Вогонь! — пролунала команда, після якої почулося потріскування кресала й вибухове «вух», і над кожним скіфом мінливо розквітло полум’я гриш.

Я примружилася від несподівано яскравого світла, чекаючи, поки звикнуть очі. У спалахах побачила їх. Волькри мали б літати невеликими зграями, але їх були… не десятки, а сотні, і всі вони ширяли та стрімко мчали донизу в повітрі навколо скіфа. Це було страшніше за все, що мені доводилося бачити в книжках, за будь-яке чудовисько, яке я могла собі уявити. Пролунали постріли. Лучники випустили стріли, й повітря протнув високий і жахливий вереск волькр.

Потвори пірнули вниз. Я почула пронизливий крик і нажахано побачила, як солдата відірвало від палуби й підняло в повітря, а він продовжував борсатися і смикатися. Ми з Олексієм пригорнулися одне до одного, прихилившись під огорожею, вчепившись у непереконливі ножі й бурмочучи молитви, а світ навколо перетворювався на жахіття. Навкруги лементували чоловіки, люди кричали, солдати боролися з велетенськими звивистими тілами крилатих потвор, а неприродну темряву Зморшки нападами й ривками розривало золотаве полум’я гриш.

Аж раптом у повітрі поруч зі мною пролунав крик. Олексієва рука висмикнулася з моєї, і я на мить задихнулася. У спалаху світла побачила, що хлопець однією рукою вчепився в поруччя. Побачила його роззявлений рот, вирячені, налякані очі. Чудовисько тримало його блискучими сірими руками; крила ляскали в повітрі, намагаючись відірвати здобич від землі, а товсті пазурі глибоко увіп’ялися у спину, вже змокнувши від крові. Олексієві пальці ковзнули поруччям. Я смикнулася вперед і схопила його за руку.

— Тримайся! — закричала.

А тоді полум’я згасло, і в темряві я відчула, як хлопцеві пальці висмикнули з моїх.

— Олексію! — гукнула я.

Його крики потонули у галасі битви, і волькра понесла його в темряву. Небо освітив черговий спалах вогню, але хлопець уже зник.

— Олексію! — верещала я, перехиляючись через поруччя. — Олексію!

У відповідь війнув вітер, і на мене помчала інша волькра. Я позадкувала боком, ледве уникнувши її пазурів та витягнувши перед собою тремкою рукою ніж. Волькра кинулася вперед, спалахи світла вихоплювали її каламутні, незрячі очі, роззявлену пащеку з рядами гострих, покручених, чорних зубів. Краєм ока я помітила, як спалахнув порох, почула постріл з гвинтівки, й волькра пригальмувала, заверещавши від люті та болю.

— Тікай!

Це був Мал із гвинтівкою в руці й забризканим кров’ю обличчям. Він схопив мене за руку й потягнув за собою. Волькра не відставала, переставляючи лапи палубою, одне з крил вигнулося під неприродним кутом. Мал намагався перезарядити зброю, але потвора виявилася занадто прудкою. Вона кинулася на нас, розмахуючи лапами, і пазурі розірвали хлопцеві груди. Він заволав від болю.

Я схопила волькру за зламане крило й устромила ніж глибоко між плечі. М’язиста плоть під пальцями здавалася вкритою слизом. Потвора верещала й намагалася висмикнутися з моїх рук, і я впала горілиць, боляче вдарившись об палубу. Розлючена волькра несамовито кинулася на мене, клацаючи велетенськими щелепами.

Пролунав ще один постріл. Потвора затнулася і впала не­оковирною купою, з рота полилася чорна кров. У тьмяному світлі я побачила, як Мал опускає гвинтівку. Його пошматована сорочка зробилася темною від крові. Гвинтівка вислизнула з хлопцевих пальців, він похитнувся й опустився на коліна, а тоді впав на палубу.

— Мале!

Я вмить опинилася біля його тіла, затиснувши руками хлопцеві груди в розпачливому намаганні зупинити кровотечу.

— Мале! — схлипнула я; щоками заструменіли сльози.

Повітря загусло від смороду крові та пороху. Я чула, як навкруги стріляють рушниці, плачуть люди… і щось безсоромно плямкає. Полум’я гришників слабшало, спалахи робилися по­одинокими, а найгірше було те, що я помітила: скіф припинив рухатися. «Ось воно», — подумала я, втративши надію. Я нахилилася до Мала, продовжуючи затискати рану.

Дихання в нього було утруднене.

— Вони близько, — видихнув хлопець.

Я підвела погляд і в слабкому мерехтінні вогню гришників побачила двох волькр, що мчали прямісінько на нас.

Я зіщулилися над Малом, прикриваючи його тіло своїм. Знала, що все марно, але нічого більше не могла запропонувати. Відчула схожий на сірководень сморід волькр, вітер, що виривався з-під їхніх крил. Притиснулася своїм чолом до Малового й почула, як він прошепотів:

— Чекатиму на тебе на лузі.

Щось усередині мене вирвалося на волю від люті, від безнадії, від неминучості смерті. Я відчула під долонями Малову кров, побачила біль на його любому обличчі. Волькра переможно заверещала, коли її пазурі увіп’ялися мені в плече. Біль протнув тіло.

І весь світ залило білим.

Я заплющила очі, коли перед ними розлилася несподівана сліпуча хвиля світла. Здавалося, наче вона накриває мою голову, осліплює мене, намагається втопити. Десь угорі я почула жахливий крик. Відчула, як пазурі волькр послабили хватку, відчула удар, коли впала долілиць і гупнулася головою об палубу, а потім вже не відчувала нічого.

Я повернулася до тями, здригнувшись. Шкірою відчула протяг і, розплющивши очі, побачила щось схоже на чорні хмари диму. Я лежала горілиць на палубі скіфа. Уже за мить зрозуміла,