Читати книгу - "Срібний трон"

Крутими сходами вони зійшли до однієї з круглих вежок, де в каміні палав вогонь та потріскували пахучі соснові дрова, в кам’яній підлозі було викладено кам’яну ж ванну, а зі склепінчастої стелі на срібному ланцюзі звисала лампада. Єдине віконце дивилося на захід, де аж до обрію сягав загадковий нарнійський край, і Джил встигла побачити, як за далекими-далекими горами сідає червоне нарнійське сонце. Дівчинка дивилася на захід сонця і відчувала, як її переповнює жага нових пригод, що, як вона розуміла, вже не за горами.

Після ванни Джил кілька разів провела гребінцем по мокрому волоссю і вдягла приготоване для неї нарнійське вбрання, що було наче на неї шите: в тому платті можна було тішитися не лише своїм виглядом, а й відчуттям на дотик, свіжістю трав’яних пахощів і навіть шурхотом при кожному кроці – у новому платті вона й справді мимоволі ступила кілька кроків до вікна, аби іще помилуватися надвечірнім краєвидом, як раптом почувся стукіт у двері:

– Прошу! – обізвалася Джил, і на запрошення у дверях виник Юстас. Він теж був у нарнійському одязі, та, попри те, чомусь не в дусі.

– Ага, ось ти де, нарешті! – замість привітання буркнув він, падаючи в крісло. – Скрізь тебе обшукався!

– Але ж знайшов, чи не так? – підхопила Джил. – Я от що гадаю, Бяклі: якщо навкруги все таке дивне та казкове, що й слова вже зайві…

Їй і справді було настільки чудово, що вона на мить забула і про чотири таємні знаки, і про зниклого принца.

– От, значиться, як тобі тут? – скривився Юстас, трохи помовчав і додав: – А от як на мене, то краще б нас сюди й не заносило!

– Чого це?

– Тобі мабуть байдуже, а от мені несила не тільки бачити, а й уявити Каспіана глибоким стариганом! Саме так – несила…

– А тебе як то обходить?

– Цього тобі ніколи не збагнути! Це можна тільки відчути на власній шкурі. Я тобі вже казав, що час у Нарнії плине інакше, ніж у нашому світі…

– Як це?

– А ось так: той час, що сплинув тут, може промайнути як одна-єдина мить там. Щоб ти зрозуміла: скільки б часу ми тут не були, а повернемося до рідної Експериментальної школи тієї ж миті, якої втекли.

– Нічого втішного я в тому не вбачаю…

– Скиглити ще зарано! Дай-но мені договорити! Так от, сидячи в Англії, ти й гадки не маєш, як швидко плине час тут, у Нарнії. І коли вдома проходить, скажімо, рік, тут спливають десятиріччя. Мені про це розповідали ще Певенсі, та я, дурень такий, геть про те забув. Отже, з того часу як я був тут востаннє, пройшло років, може, сімдесят! Отже, повернувся я лише за рік, а побачив Каспіана вже глибоким стариганом.

– То король і був твоїм давнім приятелем? – жахнулася Джил.

– Саме так, – сумно відповів Юстас, й від одного погляду на нього Джил розбирав жаль. – Кожен уважав би за честь мати такого приятеля, як він! Але, коли ми бачилися востаннє, він був хіба що на кілька років старший за мене! І як же воно тепер бачити перед собою старого із сивою бородою та згадувати той незабутній ранок, коли ми разом висаджувалися на Самотніх островах або коли билися із морським змієм! Це навіть гірше, ніж примчати бозна-звідки до старого друга, а потрапити лише на його могилу.

– Припини! Негайно! – тупнула ніжкою Джил. – Усе набагато гірше, ніж ти собі уявляєш! То був перший знак – і ми його проґавили, розумієш?!

Та Бяклі нічого не розумів. Тільки тепер Джил пригадала, що й досі не спромоглася розповісти Юстасу про свою зустріч з Асланом, про чотири знаки та мету всієї подорожі: знайти зниклого принца.

– От і виходить, – завершила вона свою розповідь, – що старого друга ти зустрів, а Асланів наказ не виконав! Не лише до нього не підійшов, а ще й геть його не впізнав! Ось так ти й прогледів перший знак!

– Але ж я нічого не знав!

– От якби ти хоч раз вислухав мене, не затикаючи мені рота, – усе було б гаразд!

– А ти… якщо б ти з самого початку не вигадала нічого кращого, як ото клеїти дурня на краю прірви – ти хоч розумієш, що майже відправила мене на той світ, повторюю – на той світ! – то хто б говорив! Коли б не твоя дурість, ми обоє спокійнісінько прилетіли б сюди разом і обоє знали б, що й до чого!

– Але ж я тільки припускаю, що першим, кого ти угледів, був саме король, – почала виправдовуватися Джил, – а насправді ти міг зустріти кого завгодно! Ще невідомо, скільки ти тут стовбичив наодинці – може, годину, а може, й більше. Тож пригадуй!

– А тут і пригадувати нічого, – вирішив не перейматися спогадами Юстас, – бо ти з’явилася за хвилину після мене! Мабуть, на тебе дмухали дужче, аби надолужити згаяне з твоєї ж провини!

– Ой, лишенько, який же ти злопам’ятний нудьгар! – скипіла Джил, аж раптом зойкнула: – Ой, а це що таке?!

А це пролунав замковий дзвін, який сповіщав, що настав час вечері, і, таким чином, дружня бесіда, що от-от загрожувала перетворитися на безглузду сварку, на тому мала й припинитися. Тим паче, що за цілий день обоє сперечальники добряче зголодніли.

Треба визнати, що вечеря у трапезній залі перевершила всі сподівання. Джил такого собі й уявити не могла. Юстас – і той! – дарма що був у Нарнії не вперше, а теж був вражений нарнійською гостинністю (хоча не забуваймо, що під час своєї першої подорожі він майже не залишав корабель). Склепіння зали прикрашали стяги, а кожна переміна страв супроводжувалася звуком мисливського рогу та боєм литавр. Супи були такі, що слинки течуть навіть від згадки про них; риба, райдужні товстопузики, щойно з моря; а павичина, а запечена оленина, а пироги, а різноманітні морозива, а желе, а фрукти з горіхами! І що вже казати про усілякі напої, від наливок до морсів! Навіть Юстас пожвавішав і визнав, що все було «те що треба». Після трапези вперед вийшов сліпий лірник і заспівав старовинну баладу про королевича