Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

Весь день я не могла всидіти на місці, мої думки кружляли в хаосі, коли намагалася уявити, як моє життя може змінитися після цього шлюбу. Мабуть, я виглядала як божевільна, бо кілька разів ловила здивовані погляди колег. Але коли кінець робочого дня наблизився, втома перемогла мене, і я впала в непритомність прямо на своєму робочому місці.

Мені снилося, як я стою в красивій весільній сукні посеред розкішної зали. Сукня була неймовірно ніжною, шовковистою на дотик, облягала фігуру, як витвір мистецтва, а довгий шлейф витончено тягнувся за мною. Квіти у волосі пахнули свіжими трояндами, і кожен мій крок відлунював у величній залі, наповненій м'яким світлом кришталевих люстр. Олександр підходить до мене, його погляд теплий і сповнений ніжності. Він був у класичному чорному смокінгу, який сидів на ньому бездоганно, мов друга шкіра. Його волосся було акуратно зачісане назад, підкреслюючи строгі риси обличчя. Але найголовніше — це його очі. Вони світилися особливим блиском, наче він бачив лише мене в усьому світі, це не був той холодний та пронизливий погляд. Він ніжно бере мене за руку, притягує ближче і, нахилившись, ніжно цілує мене в губи. Я відчуваю, як його губи торкаються моїх, і весь світ навколо зникає.

У цю мить я раптом усвідомлюю, що сукня зникла. Я стою посеред залу абсолютно гола. Серце починає битися ще швидше, але ніхто навколо не помічає цього. Навіть Олександр продовжує дивитися на мене з нерозумінням в очах. Намагаюся прикритися букетом квітів, який раптово з'явився в моїх руках. Але квіти починають розпадатися на частини та падати на підлогу, залишаючи мене знову голою. Олександр нахиляється до мене, щоб ще раз поцілувати, і я, панікуючи, хапаю найближчу скатертину зі столу й обмотую її навколо себе. Але вона виявляється занадто короткою і не покриває нічого важливого.

Зала починає заповнюватися гостями, які сміються, аплодують і роблять фото. Я намагаюся втекти, але мої ноги немов приросли до підлоги. Олександр спокійно бере мене за руку і веде до весільного торта, який теж починає танути і розпливатися. Потім нахиляється і цілує. Це почуття було настільки реальним, що я прокинулася, відчуваючи тепло на своїх губах. Але серце все ще билося швидше, і я відчула, як мої щоки горять від сорому і нервозності.

Я відчувала, що мене хтось легко погладжує по плечу. З переляку відкрила очі та побачила перед собою Олександра. Потираю в очі, ще раз дивлюся на нього. Все ж таки не здалося. Його високий і стрункий силует стояв переді мною, а його погляд був цілком реальним і проникливим.

— Дано, вставайте, час додому, — сказав він м'яким тоном, пропонуючи допомогти мені піднятися.

Я повільно прийшла до тями, і він допоміг мені піднятися з крісла. Весь цей час його рука тримала мене за лікоть, підтримуючи.

— Дякую, — сказала я, намагаючись впоратися з легким запамороченням.

— Ви добре себе почуваєте? — його голос був сповнений турботи.

— Так, просто трохи втомилася, — я зітхнула.  — Але я готова дати відповідь, щодо вашої пропозиції, — продовжила, намагаючись говорити впевнено, хоча моє серце все ще билося як скажене.

Він глибоко вдихнув через ніс, ніби готуючись до важливого моменту.

— Слухаю вас, — його очі засяяли… надією?

— Олександре Андрійовичу, я обдумала вашу пропозицію і вирішила погодитися на цей шлюб.

Олександр на мить застиг, ніби обробляючи почуте. Потім його обличчя осяялося усмішкою, яку я раніше не бачила. Задоволення промайнуло по його рисах, перетворивши його на зовсім іншу людину. Це було так дивно — бачити його таким.

— Це найкраще рішення, Дано, — сказав він, його очі блищали радістю. — Ти не пожалкуєш про це.

Сподіваюся…

— Тільки не думайте, що я буду виконувати всі ваші забаганки, — пожартувала я, намагаючись зменшити напругу.

— А я й не сподівався, — відповів він, підморгнувши. — Хоча можливо, я все ж таки спробую.

— Якщо ви захочете носити парні капці з кроликами і просити мене називати вас «котик», я звільнюся.

Він засміявся вперше за весь цей час, і я відчула, як напруга трохи спала. І мені сподобався той факт, що я змогла його розсмішити. Відчуття, ніби я виграла великого плюшевого ведмедя в тирі.

— Домовилися. Капців з кроликами не буде.

Я теж засміялася. Невже я щойно погодилася на фіктивний шлюб зі своїм босом?

— То що далі? — спитала я, все ще не вірячи, що це відбувається насправді.

— Ну що ж, тоді поїдемо до нас додому, — промовив, наче це було абсолютно природно.

— До нас? — перепитала я, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

— Так, до нас, — повторив він, нахиливши голову на бік. — Я не хочу їхати в ресторан. І ви також втомилися, тому поїдемо додому, там і поговоримо про майбутнє.

— У вас є план на все, чи не так? — запитала я, намагаючись знайти в цьому якийсь сенс.

— Звісно, Дано. Я ж стратег, не забувай, — він підморгнув мені, наче це було найочевидніше у світі.

Ми спустилися до паркування, я мало не спіткнулася, коли сідала на пасажирське сидіння, але він вчасно мене підхопив. Він притримав руку зверху, щоб я не вдарилася головою, і, з посмішкою на обличчі, вимовив:

— Обережно, не хотілося б, щоб наречена вдарилася головою ще до весілля.

Сівши на пасажирське сидіння, я розглядала салон авто. Він був охайний і сучасний, з темними шкіряними сидіннями.

— Боїтеся, що люди подумають, що це ви мене вдарили? — кинула в нього, навряд чи ця людина когось боїться.

— Мабуть, це був мій перший та останній акт героїзму сьогодні.

— Ну, тепер ви можете записати це у свій список досягнень. Рятівник жінок від небезпеки автомобільних сидінь.

— Скільки ж героїзму знадобиться, щоб вижити у цьому шлюбі з тобою, — підморгнувши мені, зачинив двері.

Я фиркнула. Виглядає, наче це я сама напросилася до нього у дружини. Я почала намагалася витягнути пасок безпеки, але він застряг і не піддавався. Розгублено подивилася на нього.