Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 55
Перейти на сторінку:
Пролилася у ній кров місцевого панотця Кульчицького – Ручки, який захищав святиню від нападу латинян. Самбірські поляки за підтримки гусарського полку вирішили перевести церкву в уніатство. Тільки от кульчани завжди міцно трималися своєї віри батьківської і не забажали віддавати уніатам свого храму. У запалі сутички один гусар зарубав священика просто перед престолом, однак і це не допомогло – Кульчиці латинянам не скорилися. Навпаки, своїми силами в селі збудували ще дві православні церкви, показуючи свою відданість благочестивій вірі та старим українським традиціям.

Юрій скинув шапку, перехрестився й уклонився старій церкві. Обов’язково ще настане той день, коли віряни зійдуться до неї на святу літургію.

Юрій підійшов до джерела, що било біля церкви, напився із нього цілющої води, обмив лице.

Минувши церкву і цвинтар, він рушив далі. Ця частина села звалася Кульчиці – Рустикальні, або Королівське. Тут жили хлопи. Шляхта мешкала вище, на Горському та на середині, на майдані села, або, як ще казали, на Пляцу.

Вулицею Юрій вийшов на Пляц, поминувши церкву Воздвиження Чесного Хреста, а тут уже побачив рідну хату.

Розділ ІV

На Святвечірньому небі зійшла вже не одна зірка. Висипалися вони цілими плеядами: посміхалися людям, вінчуючи радістю та веселістю. У хаті вже, напевно, вечеряють. Он через віконце видно вогник свічки на столі.

Рипаючи по снігу чобітьми, Юрій ішов до дверей. Якраз переступив перелаз, а вони раптом відчинилися і з них вийшла мати.

– Юрцю, синочку, ти приїхав! – сплеснула вона руками і кинулася до сина в обійми.

За всі ті роки в хаті нічого не змінилося, навіть та сама підкова була прибита до порога. Сіни, завішані різним маминим приладдям: терлиці, прялки, мотовила… У кутку стояли жорна і ступа. Юрій мимоволі задивився, стоячи на порозі: ніби ніколи й не покидав рідної хати.

– Ну, що ж ти став, сину, заходь до хати. Заходь!

Двері ліворуч вели в комору. Там, крім батькових інструментів, тримали зерно в плетінках, а ще у трьох куфрах лежало полотно сестрам на придане. Юрій повернув праворуч і, відчинивши двері, зайшов до світлиці.

Тут світився каганець, освітлюючи хату. Батько та швагри сиділи під головною стіною, що була вся обвішана іконами. Молодші брати розмістилися на бамбетлі. Сестри поралися біля печі, носили із мисника тарелі й полумиски.

– Христос рождається, – тихо привітався Юрій.

Усі раптом застигли, дивлячись на дивного гостя. За якусь мить батько видихнув:

– Сину?!

– Юрку! – зірвалися із бамбетля брати.

– Юрчику! – кинулися в обійми сестри.

Родина саме збиралася за святвечірнім столом, так що Юрко нагодився саме вчасно. Його зустріли радісно, як найдорожчого гостя. Брати й сестри обіймали, цілували, зняли шапку, кожух, запросили до столу. Далі привітався із татом, потиснув його завжди теплу, широку долоню, обійнялися.

– Добре, сину, що приїхав. Мама цілий день тебе виглядала, ніби чула. Ух, як змужнів, добрий шляхтич! Козак! Тепер ми уже всі зібралися, тож сідаймо до столу, дорогá родино.

Батько вніс до хати околіт житньої соломи – «бабу», а з вівса в’язаний сніп – «діда», «дідуха». А ще невеликий оберемок сіна – «сінце». Сказав:

– Помагай, Біг, на щасті, на здоров’ї на той Святий вечір.

– Бодай здоров, бодай здоров, бодай здоров, – відповіла мама.

«Бабу» розстелили на долівці – діти почали лазити по ній і шукати горіхи, які поховав там їхній дід. При цьому вони мукали, кокали, іржали та відтворювали по-смішному, по-дитячому інші звуки домашньої живності, аби в цьому році добре велося господарство.

Зазвичай Шелестовичі, як і інші шляхтичі, споживали їжу на «стільці». Однак сьогодні, при святі, святковим вишитим обрусом застелили скриню, поклавши під обрус сіно. «Діда» розмістили у правому куті. Мати разом із сестрами наклала на скриню-стіл дванадцять святвечірніх страв. Були тут кутя, голубці, пироги, гриби, часник, риба, капуста, пампухи; олія до всіх страв була з льону або конопель. Пили узвар.

Почали з молитви, яку голосно промовляв господар. Далі батько сказав:

– Дорога родино! Вітаю вас із тими святами, із тим Різдвом, аби ми їх провели у щастю, здоров’ю, дочекали до других свят. Христос рождається!

– Славімо Христа! – відповіли йому дружно.

Не встиг Юрій і зігрітися добре хатнім теплом, як знадвору почулася коляда, – усі Шелестовичі потягнулися до батькової хати. Родина була велика, так що ледве вмістилася всередині. Відколи помер дід, батько лишився найстаршим із Кульчицьких-Шелестовичів, так що всі збиралися на Святу вечерю у їхній хаті. Родина мусить бути дружною, бо де міцна родина, де пам’ятають свої звичаї і традиції – там і сильна держава. І ніколи, жодного року святвечірня традиція не могла бути порушена, ніхто не наважився роз’єднати родинного ланцюга.

Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове раділо, що він сидів зараз поміж усіх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рідної хати. Нарешті тато підкрутив вус і мовив те, чого так довго чекали дівчата:

– Та йдіть уже, слухайте свого пса.

Сестри пирснули сміхом і поспішили надвір, аби послухати, звідки загавкає собака: з того боку їм і судженого свого чекати…

Із-за святвечірнього стола родина встала, аби просто піти до церкви на Різдвяну відправу. Юрій був змучений з дороги, однак до церкви на Різдвяну службу не піти не міг: усі разом пішли до нової церкви, по дорозі колядуючи. Їх підтримали інші родини, і незабаром звістка про народження Божого дитяти рознеслася не тільки по Кульчицях, а й навколишніми полями та лісом, полинула аж до зірок.

Повернувшись із церкви, Юрію вдалося залізти у запічок і трохи поспати, відпочити. Коли прокинувся, у хаті був тільки батько – молодші брати й сестри розбіглися по селі колядувати, а старші допомагали матері по господарству. Батько обійшов коней, яких завжди годував і чистив особисто, й тепер сидів на лаві. Юрко сів біля нього.

– Добре, бігме добре, сину, що ти приїхав. Побудеш у рідній хаті, віддихнеш кілька днів.

– Мені, тату, до Львова повертатися більше нема чого. Я пішов зі служби.

Батько здивувався, однак у його очах було більше тривоги, ніж розчарування. Розпитувати сина не поспішав. Чекав, доки Юрій сам розкаже.

– Із кожним роком до Львова сунеться все більше й більше латинян. Окатоличене вже місто повністю, руському шляхтичу нема вже місця ні в уряді, ні в лаві.

– Давно вже так повелося, – відповів батько.

– Давно. Та я завше вірив, що своїм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизні та вірі. І не раз би ще прислужився…

– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.

1 ... 8 9 10 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"