Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Понаїхали 📚 - Українською

Читати книгу - "Понаїхали"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Понаїхали" автора Артем Чапай. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 50
Перейти на сторінку:
class="p1">— То ми повернемося, — сказала Джой, вiдходячи.

Вони не повернуться. Джой подала йому руку. Її рука була маленька, гаряча й волога.

Вони не повернуться. Не те, щоб Юрi розходилось. Вiн отримував свої шiсть з половиною доларiв на годину. Потiм барменка Лора з офiцiантами ще дiлились iз дорменами чайовими. В сумi за змiну набiгало доларiв вiсiмдесят. Бували часи, коли Юра на «Бiлосадмашi» заробляв менше за мiсяць.

Тiльки тут за змiну можна витратити половину заробленого, якщо не тримати себе в руках. Дорменам безкоштовно давали колу з сифона. Хоч упийся. Але скiльки захочеш коли на морозi й середина лютого? Їжi у Блюз Барi не було як такої. А купувати на Бурбон Стрiт i навколо — грошей не напасешся. Юра терпiв, але часом хотiлося гарячого. I знав, що коли вертатиметься зi змiни о четвертiй-п'ятiй ранку, все буде зачинено.

I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.

А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.

Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.

— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.

Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.

— А ну скажи щось?

— Ну що вам сказати?

— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.

— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?

— Ну. Чорний. Наприклад.

— Окей.

От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.

Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.

— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.

Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.

— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.

На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима:

— Не можна отримати соцiальне страхування за туристичною вiзою.

Може, Юра не знайшов би й Блюз Бару, якби не один спiвмешканець по школi на Конгрес Стрiт. Остаточно зневiрившись у можливостi вiдновити знищений ураганом i повiнню новоорлеанський дiм, спiвмешканець вирiшив валити до своїх в Атланту.

— Зразу треба було валити, — сказав спiвмешканець.

Юра просто пiшов замiсть нього на змiну на шосту вечора.

— Ентуан сказав, щоби тепер я замiсть нього.

Бiлява лiтня барменка мляво здивувалась. Вона пiдняла брови, але буквально на пiвсекунди:

— Ну валяй.

Грошi видавали на руки готiвкою пiсля кожної змiни. Жодних документiв.

Юра подумки дякував Ентуану. Не треба й казати, що Ентуан був чорношкiрий. Юра остаточно вирiшив, що чорношкiрi йому подобаються i що вiн не расист, хоч вони й лiнивi. I що? Я й сам не надто працьовитий.

Пiсля першої змiни Юру не вигнали, й вiн став ходити вiд шостої вечора й до останнього клiєнта, як правило до четвертої чи п'ятої ранку, щодня, крiм понедiлка, коли Блюз Бар не працював. У кiнцi змiни двоє дорменiв мали ще зiбрати смiття у великi чорнi мiшки й виставити їх бiля дверей. Пакетiв назбирувалося по десять-п'ятнадцять, хоча здавалося б, лише пивнi банки, серветки й iнша дрiбнота по столах i на пiдлозi.

Чорт, ну чого ж так холодно, думав Юра, вертаючись пiд ранок додому, запихаючи руки пiд пахви й поглибше всередину бавовняної безрукавки. Всього ж два-три нижче нуля по-нашому,

1 ... 8 9 10 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Понаїхали», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Понаїхали"