Читати книгу - "Забудь-річка"

розправою, хлопець кілька днів непомітно зникав з колони бурсаків, яка виходила до гімназії, і цілий день вештався десь поза школою. А тоді зметикував за пару злотих намовити якогось селянина з ярмарку зіграти роль свого батька, і з ним заявився до директора. Селянин уважно слухав і дуже переконливо удавав батьківський гнів — напевно, й сам мав вдома подібного йолопа. Врешті ж настільки вжився у ролю, що вхопив хлопця за комір і пообіцяв дати йому чортів, щоб вік пам’ятав. Переляканий директор навіть заступився був за учня: «То єще дзецко. Он сє поправі». Справа просувалася до щасливого фіналу. Аж тут відчинилися двері, і на порозі з’явився справжній Шагута-батько, який напередодні отримав листа з гімназійної канцелярії та приїхав розібратися, що ж такого накоїв його син.

Найманий селянин першим чкурнув з кабінету, не чекаючи на з’ясування. За ним під регіт директора і Шагути-старшого зробив ноги Степан. Врешті пригода закруглилася лише чотирма годинами карцеру — примусового навчання у неділю, однак на додачу довічним урізанням грошового забезпечення з боку батька, якого не дуже потішило те, що його за його ж гроші намагалися замінити першим-ліпшим дядьком з базару.

— До Пліхова, кажеш, збираєшся? А наші кажуть, що українці мають скористатися моментом. Тра брати до рук школи, гімназії, театри...

— От ти й бери, — Степан поплескав однокашника по плечу. — Візьми до рук, наприклад, нашу гімназію. Чи хоч би кальоші директора. — Він усміхнувся власному жартові. — А я візьмуся до мотики. Якось воно більш до снаги. Я вже армію до рук брав. Вистачить. Відпочину від війни і заразом подивлюся, куди воно все просувається. З цими сірими, знаєш, краще поки зайвого до себе не брати. Ані до рук, ані на шию.

Дзвіночок над дверима пекарні задзеленчав, і співрозмовники мимохіть озирнулися. На порозі стояв молодий чорнявий хлопець у сірому цивільному плащі, з-під якого визирали військові чоботи.

Степан іронічно підняв брову:

— Ще один.

Святослав махнув прибулому рукою. Бо це — про вовка промовка — був його згаданий у розмові брат у третіх, комсорг Павло Соколенко. Критися від нього — зайвий клопіт, та ще й може незручність вийти. А так, дивися, й розкаже якусь свіжу новину, їм там у комсомолі видніше.

Павло якось незграбно, боком просунувся до столика гімназійних приятелів.

— Привіт, — сказав він, знічено посміхнувшись. — А я вас ще з вулиці побачив, так бігом збігав до школи, і, думаю, посиджу хвилинку з вами.

— Це Павло, — відрекомендував Святослав родича. — Він приїхав...

— З Харкова, — поквапився той, ніби боявся якоїсь непоправної помилки.

— Шагута, — підвівся зі стільця Степан і простягнув руку. — Степан.

— Соколенко.

Хлопці потиснули руки, і Святослав гостинно відсунув стільця:

— Запрошуємо до товариства.

— Спасибі.

Новоприбулий, не знімаючи плаща, вмостився за столом.

— Поможіть мені зробити заказ, — попрохав він одразу. — Я ж по-поляцькому, як баран. Не можу пойняти всі ці «кше» і «пше». Дивлюся тільки.

— А що ти будеш?

— Булочку з маком, — тицьнув він пальцем у вітрину. — Ну і це, як його... фі-лі-жанку кави.

Хлопці розсміялися незлостиво.

Вони були ровесниками, ці троє: один — польський фронтовик у вицвілій польовій формі, другий — галицький інтелігент у костюмі-двійці з туго затягнутою краваткою, а третій — типовий «сірий» совслужащий у плащі та цивільних брюках, заправлених у халяви чобіт. Ба навіть більше. Якщо придивитися, вони були навіть дещо схожі — усі троє коротко стрижені, з вилицюватими обличчями, сухорляві через не надто ситі часи. Не брати, звісно, але...

— Павло — син маминої сестри у других. З Полтавщини.

— Як це ти сказав? У других? — перепитав Павло.

— У других — це кузен, — пояснив тактовний Святослав. — Двоюрідний. Твоя мама моїй — у других, а я тобі — вже у третіх.

— Це троюрідний виходить? Смішно тут у вас. Вроді й по-українському, а якось чудно.

— У нас так. У нас смішно, — хлопці глузливо перезирнулися.

Тим часом господарка принесла каву з булкою — найбільшою з тих, що були на вітрині. Вона вже вивчила смаки сірих людей.

— Проше’ пана.

— Спасибі.

— Дзенькуємі, — ґречно повторив Святослав.

— І скажи їй, що я рублями платити буду. Мені оклад рублями видають.

Але пояснювати не довелося.

— Розуміє’. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче. — Після першого негативного, а часто й небезпечного досвіду, господарі обслуговували совіцьких службовців дуже запопадливо.

Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову перезирнулися.

— Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не можу, — сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. — І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совєцкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.

— А ти з самого Харкова? — уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.

— Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.

— Чого-чого учитель? — здивовано звів брови Степан.

— Мови. Української. — Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби. — Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.

Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.

— Це щось на кшталт заступника вчителя?

— Заступник? — перепитав Павло здивовано. — У наших вчителів не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.

— Це як у нас «Пласт»?

— Нє, «Пласт» — це у поляків. А у нас на Україні — піонери і комсомол. — І він знову взявся до булки.

Хлопці перезирнулися.

— «Пласт» — це українська організація, — обережно зауважив Святослав. — Це «Гарцеж» — польський.

— Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи, — помітно стримуючи