Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Діма попередив: якщо я облажаюся, то залишуся сама по собі. Але я не збиралася відступати.

Наступного вечора я стояла біля покинутого складу на околиці міста. Величезні металеві ворота, що колись слугували для завантаження товарів, тепер були охоронюваним входом у підпільний клуб боїв без правил. Два здоровезні охоронці, схрестивши руки на грудях, переглядалися, оцінюючи кожного, хто підходив ближче.

— Діма, ти впевнений, що це хороша ідея? — прошепотіла я, коли ми підійшли ближче.

— Ні, — буркнув він, навіть не дивлячись на мене. — Але тепер пізно відступати.

Один із охоронців глянув на мене, потім на Діму.

— Це хто?

— Новенька, — відповів він спокійно. — Хоче спробувати себе.

Охоронець скептично хмикнув.

— Вона? Ти серйозно?

— Вона займається боксом, має непогану техніку, — Діма говорив так, ніби це була чиста правда.

Охоронець ще раз глянув на мене.

— Дівчинко, тут не місце для таких, як ти. Іди звідси, поки ціла.

Я стисла кулаки.

— Я прийшла не для того, щоб слухати твої поради.

Здавалося, він не очікував такого тону.

— Гаразд, раз така смілива… — він повернувся до іншого охоронця. — Пропусти її. Нехай всередині самі вирішать, що з нею робити.

Я прошмигнула повз них, намагаючись не показувати хвилювання. Всередині клубу було задушливо, повітря насичене потом, димом і шумом розмов. Люди стояли групами, дехто голосно сперечався, а хтось обговорював ставки. У центрі зали був ринг — залізна конструкція, обтягнута потріпаними канатами.

— Сюди, — шепнув Діма і повів мене далі.

Ми підійшли до чоловіка у чорному, який, судячи з усього, був одним з організаторів.

— Це вона? — він кивнув на мене.

— Так, — підтвердив Діма.

— Вона хоче битися? — у голосі чоловіка звучало відверте глузування.

— Я прийшла, щоб спробувати свої сили, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.

Він посміхнувся, але не весело.

— Гаразд. Подивимося, чи ти не просто чергова дурненька, яка надивилася бойовиків.

Він кивнув у бік спортивного кута, де висіли груші для тренувань.

— Покажи, що вмієш.

Я підійшла до груші, відчуваючи, як усі навколо дивляться на мене. Діма стояв неподалік, але тепер він мені не допоможе. Я вдихнула, згадуючи кілька базових рухів, які колись бачила в спортивних залах. Потім зробила крок і вдарила. Раз, ще раз. Вибух адреналіну змусив мене рухатися швидше. Я не була професіоналом, але мої удари виглядали достатньо переконливо.

Чоловік у чорному спостерігав за мною з невимушеною цікавістю.

— Може, щось і вмієш, — визнав він. — Добре. Подивимося, чи ти не розбіжишся після першого удару.

Я насторожилася.

— Вийдеш на ринг.

— Що?

— Просто розминка. Без серйозних ударів, — посміхнувся він.

Я розуміла, що це пастка. Але відмовитися означало викликати підозру.

— Добре, — погодилася я, стримуючи нервове тремтіння в руках.